Іван Іванович Дубінін - Контрольний укол

Петрович — допитливий доктор, все йому треба знати, всі тонкощі, всі слабкі й сильні місця організму, як вони можуть зреагувати на перебіг тієї чи іншої хвороби. З'ясовує, на які «кнопочки» треба натиснути, щоб не допустити ускладнень.

«Або, навпаки, — знаючи слабкі місця, погіршити стан», — промайнула у мене підла думка.

— А ось Надія Миколаївна, — констатував мій наставник, — та ніколи не заходить. Напевно, їй цього й не потрібно. Обходиться в роботі тим, що їй підносять. Так, мабуть, відбувається і в її долі. Характер людини визначає спосіб її життя.

Він розвісив на негатоскопі знімки, просто і докладно пояснив мені патологію, що там була. Я пригадав свого батька, який говорив у таких випадках: «Ах, яка це насолода — спостерігати за роботою Майстра. Як у нього все виходить просто, чітко і красиво!».

Подякувавши Фердинандові Марковичу і пообіцявши йому неодмінно звертатися до нього з питань, що цікавлять мене, я попрямував до себе у відділення.

Коридором назустріч мені крокував Вадим Миколайович.

«Адже й справді — як циркуль», — здивувався я.

— О, Василю Васильовичу! Привіт. Як добре, що я тебе зустрів.

— Здрастуйте.

— Слухай, ти мене не виручиш? Потрібна твоя допомога.

— Взагалі-то мені треба вже у відділення.

— Та ні, не зараз, після роботи. Ти вільний?

— А що треба робити?

— Та розумієш, домовився на сьогодні холодильник в майстерню відвезти, потрібно стягнути його з квартири вниз, повантажити-розвантажити. Коротше, потрібна груба чоловіча сила. Допоможеш?

— Звичайно.

— Чудово! — він посміхнувся і стукнув мене вдячно по плечі збоку. — Тоді після роботи заходь за мною, відразу й поїдемо. Там справи на годинку, не більше, — заспокоїв він мене. — Домовилися?

— Так.

Віка із завтрашнього дня переходила в нічні зміни, так що наша спільна робота тимчасово припинялася. Це було погано, тому що я позбавлявся чудової можливості часто і довго бачити її поряд із собою. Переходила на нічний графік і Надія Миколаївна, міняючись з Ігорем місцями.

Ми домовилися з Вікторією разом провести сьогоднішній вечір. Але я не став їй розповідати про наші чоловічі справи, тим більше, що до побачення була ціла купа часу, і я встигав ще й десять разів.

РОЗДІЛ 22

Коли я після роботи знову спустився вниз, Циркуль вже чекав на мене. Без халата, у світлій сорочці і темних штанях, він виглядав по-незвичному буденно, і це робило його простішим, доступнішим. І не такий уже він був старий, як здавалося спочатку.

— Ну що, поїхали?

— Поїхали.

— Ти вибач, що я тебе прямо після роботи зриваю — голодного, стомленого. Ми потім кудись заскочимо, щось перекусимо.

— Та нічого страшного.

— Гаразд, гаразд, це вже мої проблеми.

Циркуль мешкав неподалік від лікарні, всього якихось три зупинки тролейбусом. Типовий міський будинок, восьмий поверх. Вхідні двері його квартири були красиво оббиті дорогим бордовим дермантином. Удома нікого не було, але холодильник стояв у передпокої, вже приготовлений для транспортування. Ми витягнули його на майданчик. Слава Богу, ліфт працював. Інше питання — які вони у нас? Вузькі, дрібні. А в більшості будинків вантажні ліфти просто не передбачені проектом. А як бути новоселам або щасливим покупцям великогабаритних товарів? Як мовиться, їдуть новосели, та в них пики не веселі.

Я пам'ятаю, ми якось перевозили сім'ю мого товариша на нову квартиру. І як завжди, за законом підлоти, вона розташовувалася на останньому поверсі. Все, що можна було розкрутити, ми розібрали і підняли на ліфті. Але на наше нещастя у товариша була музично обдарована сестричка. Ну і, здавалося б, чудово! Грай собі, скажімо, на флейті або хоча б на скрипці. Так ні ж. Це дарування музичило на піаніно. Боже! Як ми перли його вгору по вузьких сходових прольотах! Чула б музична громадськість, що думають студенти-медики про музику взагалі і про піаніно зокрема! Тепер, коли мене просять допомогти переїхати, я насамперед запитую: «А піаніно у Вас є?».

Холодильник у ліфт вміщувався, але так щільно, що нікому з нас там вже не залишалося місця.

— Гаразд, — вирішив Вадим Миколайович, — я побіг вниз, зустрічати його, а ти, як тільки я обізвуся, зараз же відправляй.

— Добре.

Циркуль зник. Двері ліфта автоматично зачинилися і через деякий час кнопочка виклику згасла. Мій напарник, напевно, ще не встиг добутися першого поверху, як кнопка знов спалахнула — і ліфт поїхав! Я сторопів. Оце так! Хтось із сторонніх викликав його. Було чути, як на якомусь поверсі ліфт зупинився — і двері відчинилися. Там теж була здивована тиша. Потім пролунав голос:

— Гей, люди! Чий холодильник катається?

— Це наш! — закричав я в сходовий отвір. — Відправте його, будь ласка, на перший поверх! — а сам кинувся на допомогу Циркулю.

Ми витягли наш агрегат з під'їзду. Я залишився вартувати, а господар пішов на трасу шукати машину.

Перехожий уповільнив хід, оглянув холодильник, потім мене і запитав: