Іван Іванович Дубінін - Контрольний укол

class="book">«От-от! — зрадів я, отримавши мимовільне підтвердження своїм думкам. — Прекрасна парочка, яка злагоджено працює на сімейне благополуччя». * * *

Надія Миколаївна, покурюючи сигаретку в ординаторській і посміхаючись при цьому іронічно, була, як завжди, в курсі подій.

— Пограбували нашого шефа: перевернули у квартирі все догори дном. Шукали, напевно, щось: чи то гроші, чи коштовності, або документи якісь.

Я тільки нашорошив свої вуха, які нарешті стали в пригоді для інформації, що цікавила мене, коли в ординаторську хтось постукав.

Це був хірург Константінов.

— Добридень, колеги!

Зі мною він поздоровкався за руку, а Надії Миколаївні галантно кивнув головою.

— Ну і які ж сумніви гризуть фахівців з внутрішніх хвороб? Навіщо їм знадобився скромний розкривач цих самих нутрощів?

Сергій був, як завше, у своєму добродушно-поблажливому стилі. Як і всі хірурги, він з посмішкою ставився до діяльності терапевтів. Мікстури, пігулки — це було не для нього. Його девіз: розкрив, побачив, видалив! Усе!

— Для мене, за великим рахунком, — говорив він якось мені, — не такий уже важливий і діагноз. При огляді пацієнта я вирішую два основних завдання. Перше — чи має потребу хворий в госпіталізації? Друге — оперувати його чи ні? Тут військова тактика: головне — ув'язатися в бій, а там — розберемося.

У нього і характер був такий — рішучий, напористий. Напевно, для кожної професії необхідний свій темперамент, своя натура. Константінов підходив до своєї спеціальності ідеально.

— Сергію Миколайовичу, — підхопилася з місця Риндіна, — треба одного хворого подивитися. Щось він мені не подобається.

— Подивимося. Треба ж знати, які чоловіки Вам не подобаються.

— Не хвилюйтеся, — в тон йому відповіла жінка, — саме такі, як Ви відповідають моєму смаку.

Він сів за стіл Надії Миколаївни, узяв запропоновану йому історію хвороби і заглибився в її вивчення.

Я вирішив їх не відволікати. Все одно зараз нічого не дізнаєшся. А може, вона і сама не знає всіх подробиць.

— Надіє Миколаївно, я — в рентгенкабінет!

— Добре, — кивнула лікарка.

Взагалі-то, знімки з описом я вже бачив. Але, по-перше, у мене був час, а по-друге, я любив іноді заглядати до нашого рентгенолога Фердинанда Марковича Куперштейна. Сухуватий, сивий, вже похилого віку, інтелігент старої закваски, завжди в бездоганно випрасованому халаті й чистій сорочці з незмінною краваткою, цей чоловік створював навколо себе доброзичливу ауру, і з ним було легко. Не дивуючись моїм дурним запитанням, він ніби радився зі мною — і сам пояснював премудрості своєї професії, постійно повторюючи при цьому поважно «колега». Він не давав можливості виправдовуватися моїй необізнаності, а сам пояснював: «Ну що Ви хочете, колего, я стільки років працюю і кожного разу наново намагаюся осягнути цю таємницю».

Та й що я міг засвоїти в інституті за короткий курс рентгенології? Єдине, що я зрозумів, так те, що рентгенівський знімок — це негатив. І те, що на знімку виглядає темним, насправді є світлим. А світлі місця в реальній дійсності є затемненням. І ще запам'ятався доцент Шкундін. Коли в кабінет до нього дзвонили і питали по-простому: «Це рентген?», — він незмінно відповідав: «Ні, Рентген вже помер. Це Шкундін».

Рентгенкабінет був розташований на першому поверсі, і тому я спустився вниз, пройшовся по довгому коридору і, не дійшовши до приймального відділення, звернув ліворуч.

Фердинанд Маркович був на місці.

— А, Василь Васильович! — зрадів він мені. — Проходьте, колего. Які нерозв'язні проблеми змусили Вас знову відвідати мене?

Я мовчки простягнув йому рентгенівські знімки.

Він звично направив їх у бік вікна, лише мигцем глянувши.

— Ці знімки я вже дивився.

— Так, у мене є їх опис, — збентежено сказав я. — Але я б хотів, щоб Ви мені все це показали.

— Що ж, похвально, колего, похвально, — він закивав головою. — Ви знаєте, колего, скажу Вам відверто: не кожен з лікарів звертається до мене з подібними проханнями. Зазвичай задовольняються моїми висновками. А раптом я помилився? — він лукаво зіщулив одне око. — А може, я так бачу. І що, доктор повинен сліпо дотримуватися мого неправильного шляху? Ми, допоміжні служби, повинні працювати на лікаря. Адже я майже нічого не знаю про хворого. Тільки в сукупності всіх даних можна з визначеною часткою упевненості говорити про діагноз. І лише клініцист, зваживши всі «за і проти», має право приймати остаточне — деколи непросте — рішення. І тут часто на допомогу йому приходить інтуїція. Адже в медицині (як, напевно, ніде) можливі всілякі винятки, парадокси, нетипові випадки. Отже, медицина, смію Вас запевнити, колего, це швидше за все не наука, а мистецтво.

Рентгенолог зробив паузу, щоб я відчув вагомість цієї думки.

Я відчув. Напевно, це відбилося на моєму обличчі, тому що він продовжив:

— Скласти певну кількість симптомів, додавши до них дані лабораторних та інструментальних методів дослідження — це ще не означає встановити правильний діагноз. Хвороби хитрі й підступні, вони вправно маскуються під інші, деколи нешкідливі хвороби, і лікар повинен володіти талантом діагноста, специфічним чуттям, щоб розпізнати справжню причину недуги. У цьому майстерність, мистецтво лікаря. Тому що точний діагноз — це запорука правильного лікування! — Фердинанд Маркович підняв вгору вказівний палець, ніби поставив знак оклику, підкреслюючи важливість свого вислову.

— Ось у вашому відділенні завідувач, Віктор Тихонович, — знаючий, досвідчений фахівець, а все одно раз по раз заходить до мене обговорити цікаву рентгенограму. Ігор