Леся Українка - Том 2

9

Кличе голос голубиний:

«Світ осяйний та милий!

Ой куди б нам полинути?»

Ні, голубоньку білий,

Ні, не клич, я ж тут, край нього, я його обіймаю,

' Ми так любо розмовляєм, ми щасливі без краю!

Не розлучимось довіку, ручка ручку стискає,

Де хороше походити, він мене проводжає.

Між усіма дівоньками

я найкраща на вроду,

Бо не журив мого серця мій коханий ще зроду.

10

НАПИС НА СТОВПІ (Хвала царівні)

Люба! Любе кохання її!

Люба! Любе кохання її перед всіми царями!

Люба! Любе кохання її перед всіми мужами!

Мила вона перед всіми жінками!

Люба в коханні царівна!

Ні з жінок, ні з дівчат щонайкраща не буде їй рівна!

В неї коси від темряви ночі темніші, від ягід тернових чорніші.

В неї зуби міцніші від зубців кремінних в серпочка, а рукою прислонені груди — немов два квітчасті віночки...

Далі напис розбито.

11

Спів, що вибито в храмі нагробнім покійного царя Антефа, що стоїть там перед співцем з арфою ‘.

Єсть же то Доброго Владаря 21 наказ, хороша

встанова.

щоб наше людськеє тіло зникало із часом минущим, іншії ж речі величні тривали від літ предковічних.

Навіть боги 22, що колись панували, спочили в гробницях. Люди, в шанобу заквітчані, розумом сяючі, й тії в гробах поховані. Той, хто творив собі храми,— де він тепер? Де поділись його всі діла?

Чув я слова Імготепа, слова Гордудуфа ', тож-бо за тії слова прославляють їх так по всім світі,— де ж тепер місто царів тих і що їм тепера належить? Мури їх знищено, міст їх немов не бувало ніколи.

І вістовець не приходить од їх, щоб за їх розказати та призвести наше серце податись у тії місця, звідки вони о дійшли на той світ...

Заспокой своє серце, щоб не вражалось воно, не журилось думками такими, слухай бажання його, поки ти ще живеш на сім світі! Пахощі лий на волосся твоє, із найтоншого льону хай тобі буде одежа, покроплена сутим соком чудовим, пахучим з усякого божого зілля. Більше утіх заживай, аніж досі, нехай твоє серце буде невтомним. Йому потурай і тому, що хороше.

Справи свої на землі так рихтуй, як наказує серце, поки надійде до тебе той день, повний смертної муки, день, коли бог нерухомого серця 2 не вчує благання. Слізьми життя не вернути людині, що зложена в гробі. Отже, святкуй собі радісний день, не бажай відпочинку. Бачиш, не дано людині забрати з собою маєтків, бачиш, ніхто ж, одійшовши туди, ще назад не вертався.

12

Щиро народними проф. Відеман уважає отсі дві невеличкі пісеньки, написані над барельєфами. Одна написана над пастухом, що жене отару по залитих Нілом луках, а друга над волами, що гарманують (молотять). Наводжу їх тут у примітці, бо вони не належать до загального характеру тих, що уміщені в тексті.

Л. ПІСІІЯ ПАСТУХА ДО ОТАРИ

Ваш пастух живе з бідою, день у день бреде водою; він з рибою вітається, з німиною змовляється.

Б. ПІСНЯ до волів

Молотіть собі, молотіть собі, гей, ви, волики, молотіть собі! Дбайте соломи собі на обрік, а господарю пшениці на рік. Не приставайте, не спочивайте, бо не гаряче, сонце не пече.

[1/1 1910]

1 Імготеп і Гордудуф (або Д а д у ф г о р) — славні в давньому Єгипті царі-мудреці.

2 Озіріс.

НЕЗАКІНЧЕНІ

ПОЕТИЧНІ

ПЕРЕКЛАДИ

Гомер

ОДІССЕЯ

ПІСНЯ III

В П іло с і

Геліос вихопивсь,— озеро красне лишивши,

В небо міднястеє, щоб там для безсмертних сіяти І для тих смертних — вмирущих на землі родючій.

В Пілос вони ж, у Нелевсове красно збудоване місто,

Вже прибули. Там на березі моря чинились подання З чорних волів темнокудрому двигачу землі.

Дев’ять там лавок було, по п’ятсот що на кожній сиділо, І від кожної та по дев’ять волів було дано.

Вкупі вони споживали і богові стегна палили,

Тії ж причалили просто, й вітрило на човні поряднім Склали здійнявши, самого спинили і вийшли із його: Вийшов з човна Телемахос, вийшла й Атена.

Перша мовляла йому ясноока богиня Атена:

«Тож, Телемахос, тобі не подоба стидатись нітрохи, Бо ти для того і море проплив, щоб розвідать про батька, Де його криє земля і яка його доля спіткала.

Йди лиш тепер ти до Нестора, коней смирителя, просто, Знатимеш, раду яку він ховає у грудях.

Сам ти благай його, так щоб по правді промовив.

Він же неправди не скаже, бо вельми розсудливий

єсть він».

їй знов розумний Телемахос так одповідав на теє: «Менторе, як же піду я та й як я із ним привітаюсь?

Я ж бо невправний зовсім в речах зручних.

Сором молодшому мужу старшого питати».

Мовила йому на те ясноока богиня Атена:

«Дещо, Телемахос, сам ти у серці свойому зміркуєш,

Інше ж дорадить і бог, бо я мислю,

Що не без волі богів ти родився й зростився».

Мовивши так, попереду пішла тая Паллас Атена Швидко, а він поступав за богинею слідом.

І приступили до збору пілоських мужів і до лавок,

Нестор сидів там з своїми синами, кругом товариство, Бенкет готуючи, м’ясо пекли й на рожни настромляли. Ледве ж гостей вони вгляділи, разом пішли всі назустріч, Руки до їх простигли і умовляли сідати.

І Несторенко найперше Пейзістратос зближивсь,

Взяв їх за руки обох і при бенкеті посадовив їх

Та на баранячих шкурах м’яких і на пісках тих морських

Край Тразімедеса-брата і батька свойого,

Дав із спільного частку й вина теж налив їм В кубок із золота і, привітавши, промовив До Атенайї Паллас, до дочки земледержця Діоса:

«Гостю, владарю, тепер Посейдаону ти помолися,

Бо то на бенкет його ви натрапили, тута прийшовши.

Як вже зіллєш і помолишся, як подобає,

Дай і йому потім кубок з вином як мед добрим,

Та щоб і злив, бо я мислю, що й він теж несмертним Буде молитись: бо люди усії (нуждаються) в богах.

Але молодший він єсть однакових літ ізо мною,

Тож через те тобі першому дам золотого я кубка».

Мовивши так, вклав у руки з вином добрим кубок.

Рада була Атенайя з правдивого мудрого мужа Та що він злотого кубка подав їй найпершій.

Потім вона Посейдаона вельми благала владаря:

«Вчуй, земледержець Посейдаон, і не одмов же Нам, що благаємо тії діла