Леся Українка - Том 5

наврочив?

Ходи до хати.

Л у к а ш

Зараз... я піду... от тільки... тільки... ще води нап’юся.

(Стає навколішки і п’е з відра. Потім устає і дивиться вадумливо поперед себе, не руиіаючи з місця.)

Килина Ну? Що ж ти думаєш?

Л у к а ш

Я? Так... не знаю... (Вагаючись.)

Чи тут ніхто не був без мене?

Килина

(шорстко)

Хто ж би

тут бути мав?

Лукаш (спустивши очі)

Не знаю...

Килина

(злісно посміхнувшись)

Ти не знаєш,

то, може, я що знаю.

Лукаш

(тривооюно)

Ти?

Килина

А що ж!

Я відаю, кого ти дожидаєш,

та тільки ба! — шкода твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пішло...

Л у к а ш Що ти говориш?

Килина Те, що чуєш.

Мати

(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)

Сину!..

Ой синоньку! О, що ж я набідилась з отею відьмою!

Л у к а ш

(здригнувшись)

З якою?

Мати (показує на Килину)

З тею ж!

Л у к а ш

(зневажливо всміхаючись)

І та вже відьма? — Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.

Мати

Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукібниця!..

Килина (впадає в річ)

Ой горе!

Хто б говорив! Уже таких вїдьом,

таких нехлюй, як ти, світ не видав!

Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! — залізо — й те перегризе!

Л у к а ш

А ти,

я бачу, десь міцніша від заліза.

Килина

Від тебе дочекаюсь оборони!

Такої матері такий і син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помітувано мною?

Мати (до Лу каша)

Та невже ж ти не скажеш їй стулити губу! Що ж то, чи я їй поштурховисько якесь?

Л у к а ш

Та дайте ви мені годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тільки з хати, а з світу геть зійшов? Бігме, зійду!

Килина (до матері)

А що? діждалась?

Мати

Щоб ти так діждала

від свого сина!

(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килини-ним сином, що вибігає з сопілкою в руках.)

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима.)

Хлопчик Ви-те прийшли вже, тату?

Лукаш

Вже, мій сину.

(На слові «сину» кладе іронічний притиск.)

К и л и и а ( вражена)

Ну, то скажи йому, як має звати,— уже ж не дядьком?

Лукаш (трохи присоромлений)

Та хіба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.

(Гладить хлопця по білій голівці.)

Чи то ти сам зробив сопілку?

Хлопчик

Сам.

Та я не вмію грати. Коб ви-те! (Простягає Лукаиіеві сопілку.)

Л у к а ш

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!.. (Смутно задумується.)

Хлопчик ( пхикаючи)

І! то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять мені заграти?

Кили и а Іще чого! Потрібне те грання!

Л у к а ш А дай сюди сопілочку.

(Бере сопілку.)

Хороша.

З верби зробив?

Хлопчик

А що ж, он з теї-о.

(Показує на вербу, що сталася з Мавки.)

Лукаш Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини.)

Ти посадила?

К и л и н а

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Тут як з води росте — таже дощі!

Хлопчик ( вередливо)

Чому ви-те не граете?

Лукаш

(задумливо)

Заграти?..

(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 5], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами.)

«Як солодко грає, як глибоко крає,

розтинає мені груди, серденько виймає...»

Лукаш (випускає з рук сопілку)

Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече.)

К и л и н а

Та відчепися, відки маю знати?

Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сіней сокиру.)

JI у к а ш

(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге — і спустив руки)

Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло...

К и л и н а

Дай-но я!

(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на

вербу.)

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.

Перелесник Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати JT у к а ш е в а і К и л и н и и і діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

Мати (до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Лукаш

(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як

цвітом)

Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий ие стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килипиних та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.

К и л и н а

(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав) Лукашу!.. Аиі руш! Чи остовпів?

Хоч би поміг мені носити клунки!

Л у к а ш

Та вже ж ви повиносили всі злидні.

К и л и и а

Бийся по губі! Що се ти говориш?

Лукаш (сміється тихим, дивним сміхом)

Я, жінко, бачу те, іцо ти не бачиш...

Тепер я мудрий став...

Кили на ( злякана)

Ой чоловіче, щось ти таке говориш... я боюся!

Л у к а ш

Чого боїшся? Дурня не боялась,