Леся Українка - Том 5

class="p">Ей, Злидні, залишіть — то не людина!

Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду.

Злидні (до Куця)

Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!

(Кидаються до Куця, той відскакує,.)

к у ць

Ну-ну, помалу!

Злидні їсти! Ми голодні!!

К у ць

Стривайте, зараз я збужу бабів, вам буде їжа, а мені забава.

(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває, шибку.)

Голос матері Лукашевої (в хаті)

Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!

К у ць

(до Злиднів пошепки)

А бачите — прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклеие стара вас так, що й в землю ввійдете,— вона се вміє.

Злидні скулюються під порогом темною купою.

З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім її голос, а згодом Килинин.

Голос материн

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килиио! Ну, та й спить же! Бодай навік заснула... Встань! А встань, бодай ти вже ие встала!

Голос К илини ( заспано)

Та чого там?

Мати ( уїдливо)

Пора ж тобі коровицю здоїти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небіжчика придбала.

К и л и н а (вже прочумавшись)

Я тії подою, що тут застала, та націджу три краплі молока — хунт масла буде...

М а т и

Отже й не змовчить! Хто ж випеп, що набілу в пас не стало? З такою господинею... ой горе!

Ну вже й невісточка! І де взялася на нашу голову?

К и л и н а

А хто ж велів до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку,— було вам прийняти та прибрати хорошенько, от і була б невісточка до мислі!

Мати

А що ж — гадаєш, ні? Таки й була б! Дурний Лукаш, що проміняв на тебе; бо то було таке покірне, добре, хоч прикладай до рани... Узиваєш її задрипанкою, а сама її зелену сукню перешила та й досі соваєш — немає встиду!

К и л и н а

Та вже ж, у вас находишся в новому!.. Он чоловіка десь повітря носить, а ти бідуй з свекрушиськом проклятим,— ні жінка, ні вдова — якась покидька!

М а т и

Який би чоловік з тобою всидів?

Бідо наирасна! ІЦо було — то з’їла з дітиськами своїми,— он, сидять! — бодай так вас самих посіли злидні!

К и л и н а

Нехай того посядуть, хто їх кличе!

На сих словах одчиняє двері з хати. Куць утікає в болото. Злидні схоплюються і забігають у сіни.

Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потока, з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.

Килина

(спиняється і становить відро долі)

А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна, чрі, може, змерзла?

(Термосить Мавку за плече.)

Мавка

(насилу, мов борючиея з тяжкою зморою)

Сон мене змагає...

Зимовий сон...

Килина

(відслоняє їй обличчя і пізнає)

Чого сюди прийшла?

Тобі не заплатили за роботу?

Мавка

(як і перше)

Мені ніхто не моячЄ заплатити.

Кили на

До кого ти прийшла? Його нема.

Я знаю, ти до нього! Признавайся — він твій коханок?

М а в к а (так само)

Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер...

він уже вмер...

К и л и н а

Ти божевільна!

Мавка (так само)

Вільна я, вільна...

Сунеться хмарка по небу повільна, йде безпричальна, сумна, безпривітна...

Де ж блискавиця блакитна?

К и л и н а (сіпає її за руку)

Геть! не мороч мене! Чого стоїш?

Мавка

(притомніше, відступаючи од дверей)

Стою та дивлюся, які ви щасливі.

Килина А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим

гіллям.

Килина (оговтавшись від здуміння, ворожо)

Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

Хлопчик

(вибігає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають!

Килина

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього.)

Я там під печею пиріг сховала,— як баба вийде до комори,— з’їжте.

Хлопчик

Ви-те суху вербу встромили тута?

Та й нащо то?

К и л и н а

Тобі до всього діло!

Хлопчик Я з неї вріжу дудочку.

К и л и и а

Про мене!

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату.

З лісу виходить Л у к а ш, худий, з довгим волоссям, без свити, без

шапки.

К и л и н а

(скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує їй радість)

Таки явився! Де тебе носило так довго?

Л у к а пі

Не питай!

Кили на

Ще й не питай!

Тягався, волочився, лихо знає де, по яких світах, та й «не питай»!

Ой любчику, не тра мені й питати...

Вже десь ота корчма стоїть на світі, що в ній балює досі свита й шапка.

Л у к а ш Не був я в корчмі...

К и л и н а

Хто, дурний, повірить! (Заводить.)

Втопила ж я головоньку навіки за сим п’яницею!

Л у к а ш

Мовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

Килина

(спочатку збилась, але хутко стямилась)

А що ж ми мали тута — голод їсти? Прийшли купці, купили та й уже.

Велике щастя .— дуб!

Л у к а ш

Таж дядько Лев

заклявся не рубати.

Килина

Дядька Лева нема на світі,— що з його закляття?

Хіба ж то ти заклявся або я?

Та я б і цілий ліс продати рада або протеребити,— був би грунт, як у людей, не ся чортівська пуща.

Таж тут, як вечір,— виткнутися страшно!

І що нам з того лісу за добро?

Стикаємось по нім, як вовкулаки, ще й справді вовкулаками завиєм!

Л у к а ш Цить! цить! не говори! Мовчи!

(В голосі його чутно божевільний жах.)

Ти кажеш продати ліс... зрубати... а тоді вже не буде так... як ти казала?

Килина

Як?

Що вовк...

Л у к а ш (затуляє їй рота)

Ні, не кажи!

Килина (визволившись від нього)

Та бійся бога!

Ти впився, чи вдурів, чи хто