Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Позаду гетьманського почту різко посилився мушкетний вогонь, і за хвилину перед Калиновським уже стояв поручник, присланий Домініком Заславським, котрому був доручений ар'єргард.

– Що у вас там діється? – стурбовано запитав його Калиновський.

– Запорожці посилили атаки на вози. Вони кидаються, немов скажені пси, незважаючи на вогонь нашої зброї. Пан Заславський прохає підкріплень.

– Добре, поручнику. Підкріплення будуть. Щось ще?

– Так, ваша милість. Він волів би, аби ви трохи прискорили рух табору.

Калиновський пхикнув:

– А більше нічого пан Домінік не волів би?! Ми йдемо з такою швидкістю, яка дозволяє нам утримувати рівняння в колонах і не перетворитися на військо, яке біжить. Передайте пану Заславському, нехай він не вдається до паніки і продовжує стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил із флангів.

За мить підскочив на баскому огирі гусарський хорунжий із затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому від позолоти шоломі, з оголеним палашем у руці.

– Татари відступили від флангів, пане гетьмане, – сказав він, стримуючи коня.

– Я очікував цього, – стримано відповів Калиновський. – Шикуйте гусарію для відбиття можливого нападу ворога на ар'єргард.

– Слухаю, ваша милість! – хорунжий зник так само раптово, як і з'явився.

У поле зору пана Мартина потрапив Самійло Зарудний, який їхав поряд, демонстративно відмовившись від будь-якої зброї (крім палаша та пістолетів, простяг гетьманським охоронцям навіть короткий, турецької роботи ятаган).

– Що ви скажете, пане Зарудний? – крізь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокої.

– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачі. Він бачить, як з його рук випливає добра здобич, але нічим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що він десятками посилає своїх лотрів на жерла гармат нашого ар'єргарду.

– Маю надію, це тимчасове явище.

– Не сумнівайтеся. Після виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборі. А через день вони, без сумніву, повернуть назад. Мури Богуслава, загін князя Ієремії і шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рішення.

– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмішкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив відчутний наголос на словах «з вами», – потрібно ще пережити цей час і дочекатися сакрального «через день».

– На все Божа воля, – посміхнувся у відповідь Зарудний.

Немов у відповідь на слова Калиновського, від передових підрозділів польського війська вдарили гармати. Їх було багато, більше десятка. Артилерія стріляла біглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард війська – звідти почулись крики, стогін та виття поранених.

– На Бога, що це! – піднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дізнайтеся, що відбувається. – Його голос майже потонув у гуркоті кількох наступних вибухів гарматних куль.

Один з герольдів, піднявши древко із зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетів наперед війська, аби виконати наказ гетьмана. Але він ще не встиг віддалитись бодай на півсотні кроків, коли був накритий вибухом розривної гранати і полетів з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його.

– Пане гетьмане, ар'єргард атаковано великими силами! – підскочив до гетьмана поручник Домініка Заславського, з яким він нещодавно говорив, даючи пораду припинити паніку. Схоже, порада не допомогла.

– Що саме ви маєте на увазі під словами «великими силами»?

– Не менше п'яти тисяч. Два піхотні полки, окрім запорізької кавалерії.

– О, свєнта Діво! – пополотнів Калиновський. – Я передбачав це! Я знав! Негайно взнати і доповісти становище в напрямку руху війська! – накинувся він на почет.

Та в таких вивідинах потреба швидко відпала – обливаючись кров'ю, повернувся герольд, якого пан Мартин вже й не очікував побачити живим. Але він був живий і тримався ще на ногах, хоча притримуючи поламану руку, пішим і без гербового штандарту.

– Зрада, пане гетьмане! Попереду шлях перекопано, вози перекидаються і стрягнуть у баговинні, нас обстрілюють з гармат і атакують кілька тисяч піхотинців ворога!

– Чорт! Чорт забирай! – вилаявся Калиновський. – Вперед, панове! – крикнув він до почту. – Ми повинні дати лад війську і вишикувати його для бою в оточенні! Не гаймо жодної хвилини!

Зненацька його погляд впав на Зарудного.

– Взяти його! – зашипів він до ландскнехтів. – Я повернусь за ним, а доки бережіть іуду пильніше за зіницю ока!

Самійла одразу ж стягли з коня і кинули на землю, в'яжучи по руках і ногах. Але Калиновський не мав часу слідкувати за арештом козака. Він повинен бути там, де тепер найгарячіше. З правого флангу, з пагорбів і скель, котрі нависали над низиною Горохової Діброви, починався обстріл польського табору з татарських луків, уносячи свою лепту в безлад і паніку переляканих польських вояків…

Три години конало коронне військо в Гороховій Діброві, з чотирьох боків стиснуте переважаючими силами козаків і татар Тугай-бея. Відчайдушно билися, втративши надію на порятунок, німецькі ландскнехти, французькі кондотьєри, голландські мушкетери і польські жовніри. Грудьми зустрічали козацькі сотні і падали їм під ноги, побиті і поламані, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельної круговерті прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керовані найманцями-офіцерами, для котрих навіть така різанина була багато разів баченою, звичною картиною. Запекло працювали піками, розсіюючи козацьку кінноту, рубали шаблями нападників, яких кожен мав на себе по троє-четверо. Загнано кидалися табором драгунські й гусарські хоругви і рейтарські роти, не маючи простору для завчених маневрів, з надією вирватись з тісноти і колотнечі на чисте поле, вишикуватись і вдарити на ворога, як вчили їх – ударом списів на високій швидкості, божевільним натиском шабель або зливою куль з бандолетів. Але не знаходила простору кавалерія Мартина Калиновського. Лише козацькі піки, гарячу картеч, яка летіла в обличчя, і татарські стріли, котрі страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса і Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобитків углиб майданчика в лан[26] площею, политого кров'ю, заваленого уламками возів і табірного майна, трупами загиблих і конаючими пораненими, котрих нікому було підбирати і надавати їм допомогу. Гарматні постріли перетворювались на глухе гудіння у вухах оглухлих від гуркоту бою поляків…

Мартин Калиновський перетворився на демона. Не в змозі втримувати в собі лють до козаків, які різали його армію, наче баранів на бійні, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвів цілком боєздатне військо до такої страшної катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради і пішло на поводу в коронного гетьмана, він кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив і вражав за трьох, не звертаючи уваги на стріли, котрі сипалися зовсім поряд, стукались