Еріх Марія Ремарк - Тріумфальна арка

схожа на монастир, — мовила вона. — Тут наново вчишся цінувати найпростіші речі. Здатність ходити, дихати, бачити.

— Так, навколо нас повно щастя. Нахиляйся й бери.

Кет вражено глянула на нього.

— Я справді так вважаю, Равіку.

— Я теж, Кет. Лише найпростіше ніколи тебе не розчаровує. І за щастям можна далеко не ганятися.

Жанно лежав на ліжку. Перед ним на ковдрі були розкидані проспекти.

— Ти чому не світиш? — спитав Равік.

— Мені й так видно. В мене добрі очі.

То були проспекти з описом різноманітних протезів для ніг. Жанно добував їх як тільки міг. Останні йому принесла мати. Він показав Равікові один особливо барвистий проспект. Равік увімкнув світло.

— Ось найдорожчий протез, — сказав Жанно.

— Але не найкращий, — відповів Равік.

— Зате найдорожчий. Я заявлю страховій компанії, що мені необхідний саме такий. Звичайно, він мені взагалі не потрібний. Головне, щоб заплатили за нього. Я обійдуся дерев’янкою, аби лише отримати гроші.

— Страхова компанія має своїх лікарів, Жанно, і вони все перевірять.

Жанно ледь підвівся на ліжку.

— Ви вважаєте, що вони мені не оплатять протез?

— Оплатять, тільки, мабуть, не найдорожчий. Проте грошей на руки не дадуть. Вони подбають про те, щоб ти таки взяв оплачений протез.

— Ну, то доведеться взяти його й відразу продати. Звичайно, я щось на цьому втрачу. Відсотків двадцять. Як ви гадаєте, це не забагато? Я їм спершу запропоную десять. Може, варто зарані домовитися з крамницею? Що компанії до того, візьму я протез чи ні? Заплатити їм доведеться, а решта їх не обходить. Хіба ні?

— Певне. В кожному разі, можна спробувати.

— Ті гроші нам би стали в пригоді. Ми купили б за них прилавок і обладнання для молочної крамнички. — Жанно хитро всміхнувся. — Така нога на шарнірі і з усякими іншими штукенціями, мабуть, ого скільки коштує. Делікатна робота. Добрий протез.

— Хтось уже приходив зі страхової компанії?

— Ні. Щодо протеза й відшкодування ще ніхто не приходив. Тільки щодо операції й клініки. Нам треба брати адвоката? Як ви гадаєте? Він їхав на червоне світло. Це безперечно. Поліція…

Сестра принесла вечерю й поставила на столик біля Жанно. Хлопець помовчав, поки вона пішла. Потім сказав:

— Годують тут донесхочу. Я ще зроду так добре не їв. Сам я навіть не подужаю всього з’їсти. Приходить мати й доїдає. Вистачає на нас обох. Вона заощаджує на цьому. І так палата тут коштує дуже дорого.

— Все оплатить страхова компанія. Хоч би ти де лежав.

Сіре обличчя Жанно ледь порожевіло.

— Я балакав з доктором Вебером. Він пообіцяв мені десять відсотків з тієї суми, яку виставить компанії. Пошле їй рахунок за все, що тут коштуватиме. Компанія оплатить його, а він десять відсотків поверне мені.

— Ти тямущий хлопець, Жанно.

— Доводиться бути тямущим, коли ти вбогий.

— Правда. Нога болить?

— Болить ступня, якої вже немає.

— Це нерви. Вони ще залишилися.

— Знаю. А все одно смішно. Що болить те, чого вже немає. Може, залишилася душа моєї ступні? — пожартував Жанно і всміхнувся. Потім зняв накривку з верхніх мисок. — Юшка, курка, овочі й пудинг. Якраз для матері. Вона любить курку. А вдома ми її рідко маємо. — Він зручніше вмостився на подушці.— Часом я прокидаюся вночі й думаю: ану ж як доведеться платити за все це самим? Таке буває вночі: прокинешся і першої хвилини не розумієш, де ти й чого тут опинився. А тоді похопишся, що ти лежиш у клініці, немов син заможних батьків, маєш право всього домагатися, можеш подзвонити сестрі, й вона зобов’язана прийти, а заплатять за все інші. Чудово, правда?

— Так, чудово, — відповів Равік.

Равік сидів у «Озірісі», в кімнаті, обладнаній для медичного огляду.

— Є ще хтось? — спитав він.

— Є,— відповіла Леонія. — Івонна. Остання.

— Скажи їй, нехай заходить. Ти здорова, Леоніє.

Івонна була двадцятип’ятирічна білява дівчина, опасиста, з широким носом і короткими, товстими руками й ногами, як у багатьох повій. Самовдоволено погойдуючи стегнами, вона зайшла до кімнати й підняла на собі шовкове ганчір'я.

— Сюди, — сказав Равік, показуючи на крісло.

— А так не можна? — спитала Івонна.

— Чому?

Замість відповіді вона мовчки повернулася й показала свій могутній зад. Він був увесь у синцях. Хтось, видно, її добре вимолотив.

— Сподіваюся, що клієнт хоч заплатив тобі як слід, — сказав Равік. — Це не жарт.

Івонна похитала головою.

— Ні сантима, докторе. Це був не клієнт.

— То ти маєш від цього задоволення? Я не знав, що тобі таке подобається.

Івонна знов радісно похитала головою, загадково всміхаючись. Равік бачив, що вона втішається ситуацією. Це додавало їй ваги у власних очах.

— Я не мазохістка, — сказала вона, пишаючись тим, що знає це слово.

— То що це? Сварка?

Івонна не поспішала з відповіддю.

— Любов, — сказала нарешті вона й солодко повела плечима.

— Ревнощі?

— Так. — Івонна аж сяяла.

— Тобі дуже боляче?

— Таке не болить. — Івонна обережно лягла на крісло. — Знаєте, докторе, мадам Роланда спершу не хотіла допускати мене до роботи. «А ви спробуйте, — сказала я їй. — Пустіть хоч на годину! Тоді побачите!» А тепер із синім гузном я маю куди більший успіх, ніж будь-коли раніше.

— Чому?

— Не знаю. Є такі, що від цього просто шаліють. Це їх збуджує. За останні три дні я заробила на двісті п’ятдесят франків більше. Скільки ще синці буде видно?

— Щонайменше три тижні.

Івонна прицмокнула язиком.

— Коли так піде далі, я зможу собі за це купити хутро. Лисяче. А насправді з бездоганно пофарбованих котячих шкурок.

— Ну, а як цих синців не вистачить, твій приятель може ж легко допомогти тобі — налупцює ще раз.

— Нізащо не налупцює,— жваво відповіла Івонна. — Він не такий. Не якесь там практичне стерво. Лупить мене тільки з ревнощів, щоб ви знали. Коли на нього нападе. А так, то хоч і навколішки його проси, й пальцем не зачепить.

— З характером хлопець. — Равік підвів голову від мікроскопа. — Ти здорова, Івонно.

Вона встала з крісла.

— Ну, то я можу йти до роботи. Внизу на мене чекає один дід. Із сивою борідкою. Я йому показала свої синці. Він після того як знавіснів. Дома він не має права слова сказати. І, мабуть, день і ніч мріє, як би налупцювати свою стару. — Вона дзвінко засміялася. — Який смішний світ, правда ж, докторе?

Самовдоволено похитуючи стегнами, Івонна вийшла.

Равік вимив руки. Потім поскладав інструменти й підійшов до вікна. Над будинками навис сріблясто-сірий присмерк. Голі дерева тяглися вгору, немов чорні руки мерців крізь асфальт. Такі руки часом доводиться бачити в засипаних землею окопах. Равік