Еріх Марія Ремарк - Тріумфальна арка

барвистих вивісок? Ми живемо в часи, що хиляться до смерті, а це місто пульсує життям. Ми силоміць відірвані від усього. В нас лишилися ще тільки наші серця. Я був десь на іншій планеті й повернувся, а ти залишалась тут, і ти — життя. Нічого не питай. У твоїх косах більше таємниць, ніж у тисячі запитань. Перед нами ніч, кілька годин, ціла вічність, аж поки за вікном загримить ранок. Люди кохаються, і це все. Це і диво, і найприродніша в світі річ, я це сьогодні відчув, коли темна ніч обернулася в квітучий кущ, а вітер запах суницями. Без кохання людина — мрець у відпустці: кілька дат і випадкове ім’я. Тоді взагалі можна помирати.

Світло ліхтарів залітало у вікна таксі, немов промінь обертового маяка в темряву корабельної каюти. Очі Джоан на блідому обличчі здавалися то дуже прозорими, то цілком темними.

— Ми не помираємо, — прошепотіла вона, пригортаючись до Равіка.

— Ні. Ми не помираємо. Помирає тільки час. Приречений час. Ненастанно помирає. А ми живемо. Ненастанно живемо. Коли ти прокидаєшся, надворі весна, коли засинаєш — осінь. А між ними тисячі разів міняється літо з зимою, і якщо ми дуже кохаємо одне одного, то ми вічні, незнищенні, як удари серця, як дощ і вітер, і це вже багато. Ми виграємо дні, кохана, і втрачаємо роки, та хто про це знає і кого це турбує? Мить — це життя. Мить найближча до вічності. Твої очі сяють, зоряна курява сіється крізь безмежність, боги старіють, але твої уста молоді, між нами тремтить загадка, Ти і Я, поклик і відгук із синіх вечорів, із сутінків, із захвату всіх закоханих. Із ледь чутного голосу жаги він обернувся в золоту бурю, пройшов безкінечний шлях від амеби до Руфі й Есфірі, до Єлени й Аспазії, до блакитних мадонн у придорожніх каплицях, від плазунів і звірів до нас із тобою…

Вона непорушно лежала в його обіймах, бліда й така віддана, наче аж байдужа до всього, а він схилився над нею й говорив, без кінця говорив… І спочатку йому здавалося, наче якась тінь заглядає йому через плече, невиразно всміхається й нечутно говорить разом із ним… Він схилявся все нижче, відчуваючи, як вона тягнеться йому назустріч… Так було ще мить, потім усе зникло.

XIII

— Скандал! — сказала жінка зі смарагдами, що сиділа навпроти Кет Гегстрем. — Нечуваний скандал! Увесь Париж сміється. Ти знала, що Луї гомосексуаліст? Певне, що ні. Та й ніхто з нас не знав, він дуже добре маскувався. Ліну де Ньюбур вважали його офіційною коханкою. І ось уяви собі: тиждень тому він повернувся з Рима на три дні раніше, ніж обіцяв, і подався ввечері на квартиру до того Нікі, хотів зробити йому сюрприз. І кого він там застав, як ти гадаєш?

— Свою дружину, — сказав Равік.

Жінка зі смарагдами глянула на нього. В неї була така міна, ніби вона почула, що її чоловік збанкрутував.

— Ви вже чули цю історію? — спитала вона.

— Ні. Але інакше й не могло бути.

— Не розумію. — Жінка спантеличено дивилася на Ра-віка. — Це ж щось вкрай неймовірне!

Кет Ґегстрем усміхнулася.

— Доктор Равік має свою теорію, Дезі. Він зве її систематикою випадку. За цією теорією найнеймовірніше завжди виявляється найлогічнішим.

— Цікаво. — Дезі чемно всміхнулася, хоч видно було, що їй зовсім не цікаво. — Нічого б не було, — повела вона далі,— якби Луї не влаштував страшної сцени. Він осатанів. Тепер перебрався до готелю «Крійон». Хоче розлучитися. Всі чекають, які він назве причини. — Вона відхилилася на спинку крісла. — Ну, що ти скажеш на це?

Кет зиркнула на Равіка. Він роздивлявся на гілочку орхідеї, що лежала на столі між коробками з капелюшками та кошиком із виноградом і персиками, — схожі на метеликів квітки з білими пелюстками й червоним осереддям.

— Неймовірно, Дезі,— відповіла вона. — Справді, неймовірно.

Дезі впивалася враженням, яке справила її новина.

— А ви що скажете? Цього вже ви, мабуть, не могли передбачити, правда? — спитала вона Равіка.

Він обережно вставив гілочку орхідеї назад у вузьку кришталеву вазу.

— Ні, справді не міг.

Дезі задоволено кивнула головою і взяла свою торбинку, пудреницю й рукавички.

— Треба бігти. В Луїзи о п’ятій коктейль. Буде її міністр. Чого там тільки не почуєш. — Вона підвелася. — До речі, Фері й Марта знов розлучилися. Вона повернула йому всі коштовності. Вже втретє. На нього це й досі справляє враження. Довірливе ягнятко. Гадає, що його кохають задля нього самого. Він поверне їй усе, та ще й докине щось у винагороду. Як завжди. Він ще не знає, але вона вже дещо нагляділа собі в Остертага. Він там завжди купує. Рубінову брошку. Великі квадратові камені, найчистіша голуб’яча кров. Марта мудра жінка.

Вона поцілувала Кет.

— Прощай, голубонько. Тепер ти хоч знатимеш, що діється на світі. Ти скоро виберешся звідси? — Вона глянула на Равіка.

Він перехопив погляд Кет і сказав:

— На жаль, ще не скоро.

Він подав Дезі хутро — темну норку без коміра. Аби таке Джоан, подумав він.

— Приходьте колись із Кет на чай, — сказала Дезі.— В середу в мене майже нікого немає. Можна буде спокійно погомоніти. Мене дуже цікавлять операції.

— Залюбки прийду.

Равік зачинив за нею двері й повернувся назад.

— Гарні смарагди, — сказав він.

Кет засміялася.

— Отаке раніше було моє життя, Равіку. Ви можете зрозуміти його?

— Можу. Чому ж ні? Чудово, якщо є змога так жити. Багато від чого вбережешся.

— А я його більше не можу зрозуміти.

Вона підвелася і обережно пішла до ліжка.

Равік простежив за нею.

— Властиво, байдуже, де жити, Кет. Більше вигод чи менше — не це важливе. Важливо тільки, на що ми витрачаємо своє життя. І то не завжди.

Кет простягла на ліжку свої довгі, гарні ноги.

— Усе стає неважливе, як пролежиш кілька тижнів у ліжку, а тоді починаєш ходити.

— Вам не обов'язково вже тут лежати. Як хочете, то перебирайтеся до «Ланкастера», тільки візьміть собі доглядачку.

Кет похитала головою.

— Я залишуся тут, аж поки не зможу виїхати з Франції. Тут я принаймні схована від таких Дезі, а то їх надто багато.

— Виганяйте їх до біса, коли вони приходять. Ніщо так не стомлює, як порожня балаканина.

Кет обережно випросталась на ліжку.

— А ви могли б подумати, що, незважаючи на свою любов до пліток, Дезі чудова мати? — мовила вона. — У неї двоє дітей, і вона їх дуже гарно виховує.

— Буває,— байдуже відповів Равік.

Кет натягла на себе ковдру.

— Клініка