Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

— Воля ваша, пане, — всміхнувся Юсуф. — А може, бажаєте щось інше? Я можу…

— Нічого! — вигукнув Ота.

— Не приставай до цього пана, нікчемо! — сказав по-арабському чоловік, який сидів за сусіднім столиком.

— Ну що ви, я зовсім не пристаю до нього, — відповів по-арабському Юсуф. — Я зареєстрований гід, і цей пан мене найняв…

— Не бреши, — урвав його по-арабському Ота. — Ти підійшов сам і заговорив до мене. Йди собі! Сір! Макаш фулюс!

Юсуф вирячив на нього очі, швиденько встав і пішов геть, мимрячи щось собі під носа, мабуть, лаючись.

Чоловік за сусіднім столиком зареготав. У нього був голий череп з двома жмутиками волосся за вухами, руда цапина борідка й коротка, міцна шия; коли він обернувся, в Оти майнула думка, що все — вуста, очі, борідка, волосся, ба навіть цей сміх — усе намальоване на кам'яній тумбі.

— Гарно ви відшили цього негідника! Він думав, що натрапив на простачка, а ви до нього по-арабськи. Ви тутешній, з Рабата?

— Ні. Я приїхав тільки вчора.

— В справах комерції? — Й чоловік окинув Оту пильним поглядом. — На роботу?

— Залежно, як на це дивитись. Я боксер.

— Та невже? — жваво вигукнув чоловік. — Часом не в готелі «Дю Марок» виступатимете? Я бачив у місті афіші.

— Так. Там.

— Це цікаво. Дозвольте? — Чоловік устав і пересів до Отиного столика. — Кліке.

— Дуже приємно, — сказав Ота й на мить завагався: — А я Густ Сауліт.

— Німець?

— Латиш.

— Латиш… А де ви навчилися розмовляти по-арабському?

— У Франції. Я працював разом з алжірцями.

— Ага.

Ота знизав плечима. Він тільки тепер помітив, що перед ним стоїть чашка, яка парує. Ковтнув з неї. Напій був дуже солодкий і пахучий, як бальзам.

— Мені б хотілося прийти ввечері подивитися на вас! — мовив пан Кліке, ні на мить не спускаючи з Оти пильних очей. — Між іншим, я теж дещо тямлю в спорті… У мене навіть працює колишній чемпіон. Тільки він борець.

— Ким? — запитав Ота. — Швейцаром?

— Це ви добре сказали! Ні. Не швейцаром, а наглядачем. У мене є плантація, там, на півдні, в бледі.

— І для цього вам потрібен чемпіон?

— Зовсім ні. Просто це старий борець, принаймні так він каже. Може, він бреше, цілком припускаю. Це місцевий, Ібрагім бен Хадж. Ви чули коли-небудь це ім'я?

— Ні, — відповів Ота. — Адже борців у світі багато. І чемпіонів теж.

— Ваша правда, — погодився Кліке, витяг з кишені срібний портсигар і запропонував Оті сигарету. — Ну, то як вам подобається Марокко? Не дуже, га? Ця країна не для спорту. Мине ще десять-двадцять літ, перш ніж ми цей народ чогось навчимо.

— Я гадаю, що Перрейра, — це наш імпресаріо, — більше розраховує на європейців, — сказав Ота. — Зрештою, тут багато французів.

— Так, так, — задумливо мовив Кліке, — нас тут багато. Не можна сказати, що нам погано живеться, боронь боже. Але це, звісно, не Франція… З другого боку, ми тут виконуємо почесне піонерське завдання, і далеко не легке. Перевести цих упертюхів із п'ятнадцятого століття прямо в двадцяте не так просто. А силою нічого не доб'єшся. Ми повинні подавати гарний приклад. Правду я кажу чи ні?

Пан Кліке говорив надзвичайно швидко, просто сипав словами. Підсунув до Оти тарілку з печивом:

— Беріть, пригощайтеся. Це тутешні ласощі.

— Дякую, не хочу.

— Ви робите помилку, — сказав Кліке, хрумаючи коржик з рожевою поливою. — Отже, кажете, що ви — професіональний боксер. Де ті часи, коли я ходив аплодувати Карпентьє. Де той Париж! А хто ви, власне, за фахом? Я маю на увазі, ким ви були до того, як стали на цей нелегкий шлях?

— Автомеханіком.

— Та ну? — здивувався Кліке й забув навіть про коржик. — Я вами захоплений, юначе. Такий талант!.. Я неодмінно прийду вас підбадьорити, обіцяю! — Він глянув на золотий годинник і ляснув у долоні. Тієї ж миті до нього підбіг офіціант. — Візьміть гроші. Так, і за цього пана теж.

— Ну що ви, не треба, — промимрив Ота і поліз рукою в кишеню, вдаючи, що шукає гроші.

— Облиште, — махнув Кліке напханим гаманцем і квапливо підвівся. — Даруйте, я поспішаю. Мабуть, ми з вами ще побачимося.

— Сподіваюся, — мовив Ота.

Він і справді сподівався, що ще зустріне цього чоловіка. Цілком приємний співбесідник… Раптом він побачив на столі срібний портсигар, схопив його й побіг наздоганяти Кліке. На превеликий подив, він побачив його за найближчим кущем, до той годував пташок печивом.

— О боже! — вигукнув Кліке, побачивши свій портсигар. — Дякую. Я іноді втрачаю розум. Але ніколи не втрачаю серця. Коли я бачу цих пташок… — Усміхаючись, він розкидав останні крихти й пішов з Отою поволі до виходу, геть забувши, що поспішає. — Ви довго затримаєтесь у Рабаті?

— Це не від мене залежить, — відповів Ота. — Я пробув би тут, може, й рік. Це місто мені подобається куди більше, ніж Каса.

— Не нагадуйте мені про Каса, — здригнувся від огиди Кліке. — Каса не Марокко, Каса не Європа, Каса щось середнє між ними, а те, що середнє, завжди нічого не варте, — Вони пройшли у хвіртку. — Отже, до побачення увечері.

— До побачення. Але надто великих надій на мене не покладайте. Я не Карпентьє.

— Що правда, то правда! — пирснув Кліке. — Даруйте. Я тільки хотів сказати, що Карпентьє напевно не бився б у готелі «Дю Марок». Навіть якби й зробив дурницю, приїхавши до Марокко.

— Я теж так думаю. — Ота дивився вслід Кліке. Той розмашистою, впевненою ходою підійшов до блискучого лімузина й відімкнув дверцята. «Мабуть, це великий багатій… а такий компанійський, що аж підозріливо. Якби не пропали мої чотири тисячі, я був би з ним обережніший. — Ота уявив собі напханий гаманець Кліке і засміявся. — Ні, цей чоловік зовсім по схожий на пса Дантона. А втім, хоч би він був такий самий, усе одно нічого в мене не взяв біг. Нічогісінько, хіба що продав би мене в рабство. Проте він навіть і цього не зміг би зробити, бо я вже в рабстві, й нема чого будувати ілюзій. Фавлер тільки свисне і скомандує: «Нокаутуй товариша!» — і я зіб'ю свого товариша на болото, й він опиниться на вулиці. Отак, Отику Скала. І ти не можеш нічого змінити, тобі лишається хіба що самому опинитися на вулиці, але ти цього теж не зробиш. Для цього ти надто себе любиш… Щонайбільше можеш сказати собі, що битимешся чесно, гідно. Хто кого. Кращий з нас двох залишиться тут, це зрештою справедливо. Такий закон природи, і проти нього нічого не