Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

— Але спершу цей красень повинен показати, на що він здатний. І це він зробить ще сьогодні, перемігши Каміля, оте позшиване опудало. Якщо красень покаже себе і ми його не виженемо, то він сфотографується й одержить паспорт Густава Сауліта.

Ота мало не підскочив з радості:

— Мені не треба фотографуватися! — І блискавично сягнув у кишеню. — Фотографій у мене вистачає!

— Хе-хе, — захихикав Фавлер, дивлячись на фотографію віддалік, наче далекозорий. — Ти часом не моряк?

— Ні. Це просто так.

— Леле, який гарний віслюк! — зареготав Монді.

— Це колесо можна відрізати! — вигукнув Ота.

— Можна, — кивнув головою Фавлер і поклав фотографію в шухляду. — Але ми почекаємо до вечора. Зрозумів?

— Цілком.

Ота вийшов. Він і справді все зрозумів. Вони жадали реклами. Жадали кривавого бою, без імітації. Однак боялися, що коли виставлять Оту проти Гадюки, цей негідник, охолодить свій запал і нокаутує його на початку першого ж раунду. А може, вони й справді хотіли здихатися Каміля… Ні, навряд. Вони хотіли заробити на ньому, відшкодувати втрачене в Каса і мали на це право. «Я беззахисний, і він не в кращому становищі. Мабуть, слабий, навіть дуже… Я ніколи не бачив, як він б'ється, та навряд, щоб це було цікаво. Він тут із ласки. Стара, зів'яла, підфарбована слава. І я його локаутую. Безперечно. Куди легше, ніж Гадюку. Мені, щиро кажучи, диявольськи пощастило, і я мав би за ці десять франків піти напитись. Хоч я й не в формі, хоч і не тренований, я здолаю Каміля. Неодмінно!»

Спускаючись сходами, Ота повторював на кожній приступці:

— Неодмінно… Неодмінно!..

І все-таки він не радів. Відчував, що радів би значно більше, якби проти нього виставили Гадюку. Боявся б, це правда, але так було б краще. Із сходів побачив Каміля. Той стояв у вестибюлі й, здавалося, на когось чекав.

Ота збентежено зупинився й квапливо сховався за кошлатою пальмою. Чорт! Він не міг підійти до Каміля, не міг хоча б уже тому, що мусив би щось сказати. А він же не міг сказати: «Гей, Камілю, стара шкапо, сьогодні увечері я тобі покажу, де раки зимують! Мені головне зарекомендувати себе, а ти йди під три чорти!» Так негоже, бо… бо людина — це все-таки людина, і в ній є оте, що називається порядністю, дружбою чи ще якось. І коли б послухатись тієї штуки, то треба було б підійти до Каміля, потиснути йому руку, наче нічого й не сталося: «Не турбуйся, друже. Якщо вже так складається, то я ввечері на ринг не вийду. Бувай, спасибі за підтримку, але тут може вижити тільки один. Ти прийшов сюди раніше, отож я вертаюся на вулицю, де ти мене вчора знайшов». Однак він не міг цього зробити, знав, що ніколи не зробить, бо в нього не стане на це снаги.

«О боже, — подумав Ота. — Який я брудний, боягузливий пацюк!»

Каміль усе ще стояв унизу й раз по раз зиркав на сходи, а Ота ховався за пальмою в готелі, куди його привів Каміль, де Каміль допоміг йому одержати постіль і харчі, позичив черевики, суспензорій, — ховався, обливаючись потом від сорому й страху, що Каміль підійде до сходів і побачить його.

Ота мало не задихнувся, так йому було жарко, він хотів якнайскоріше опинитися на повітрі, піти кудись, де Каміль не зміг би йото знайти — але Каміль стояв у вестибюлі, заступивши дорогу, і чекав.

На кого?

Це було зрозуміло.

Ота випростався і, ховаючись за кроною пальми, визирнув з вікна, відчиненого навстіж. Під вікном був карниз, під карнизом безлюдний сад з лавами, залитий ранковим сонцем. Мить — і Ота стояв уже на карнизі. Потім м'яко стрибнув на грядку. З саду вела хвіртка на вулицю.

Обтрусивши коліна, він подався ліворуч, де вдалині зеленіло щось схоже на парк.

4

Це не був парк, але це, без сумніву, було найкраще місце, яке Ота будь: коли бачив. Під пальмами зеленіло широке листя бананів упереміш із кущами, назви яких він не знав. На старій вежі гніздилися лелеки, художник у капелюсі стояв перед мольбертом і розтирав на полотні яскраво-зелену фарбу. Тінь була прохолодна і свіжа. Ота дійшов у кінець алеї і опинився біля огорожі, яка спускалася перпендикулярно до каламутної річки, що впадала в океан. Було видно її широке гирло, смугу, де прибій зливався з течією, коричнева прісна вода з солоною і голубою. По той бік біліло містечко з мінаретом, схожим на цукровий стовп.

Ота сів у маленькій кав'ярні, яку помітив тільки тепер — так старанно вона була захована в олеандрах і жасминовій гущавині. Дивився на океан, на далеке містечко, на річку внизу, на вітрильники, які пливли по ній, а потім, повільно повернувши вітрила, перетинали морський поріг.

Звідкись виринув араб у сніжно-білому плащі з капюшоном, з чорною фескою на голові, й уклонився Оті.

— Добридень, пане. Я офіційно уповноважений гід і показував місто вже багатьом знаменитим чужинцям. Ім'я моє — Юсуф бен Мустафа, пане. Я розкажу про Рабат усе, що вам треба про нього знати. Рабат — найгарніше місто Марокко. Тут резиденція султана й уряду. Цей сад називається Удайя, — він в андалузькому стилі. Ця річка — Уед-бу-Регрег. Місто по той бік — Сале…

Араб досконало володів французькою мовою. У нього був тихий, підлесливий голос, і його приємно було слухати. Приємно й спокусливо. Каміль раптом кудись відійшов… Туди, де нема ні олеандрів, ні жасмину, ні художника, ні багатих іноземців, ні Юсуфа бен Мустафи. «Важко навіть повірити, що можуть з людиною зробити кілька франків. А завтра мені Фавлер або Перрейра, можливо, тицьнуть у долоню двадцятифранковий папірець; а може, й два, якщо я сьогодні ввечері гарно зарекомендую себе. Тоді я зможу прийти сюди знову й післязавтра теж. Тут я про все забуду, краще погуляти тут, ніж випити вина чи коньяку».

Інший араб, одягнений набагато гірше, ніж Юсуф, приніс на бронзовій таці маленьку чашечку, з якої здіймалася пара, поставив її перед чоловіком за сусіднім столом і глянув на Оту:

— Що бажаєте, пане?

— Те саме, що ви тільки-но принесли на отой стіл.

— Непогане замовлення, — похвалив його Юсуф бен Мустафа. — Це чай із м'ятою, марокканський національний напій. Офіціант принесе до нього, певне, ще й рабатські цукерки — таких, як тут, ви не знайдете в усьому Марокко! А коли хочете…

— Не хочу, — сказав Ота. Він раптом злякався, що в нього не вистачить грошей, бо хто знає, які