Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

тепер, на роботі ближча вже Марина, а не Вероніка. Хіба ж бо він знає Вероніку? Та й що йому скаже те дівча у справі Наталі? Мабуть, небагато. А от без Марини він — як у потемках: лише через неї може дізнаватися, що нового дослідив майор.

І подумав: як же з тим листом, що залишив Павлів брат — Геннадій? Чи встановила експертиза, що почерк — Наталин? Він хотів би, щоб лист був підробленим. Ну, а коли ні, коли його справді писала Наталя? Навіть кров забухкала у скроні: такий лист — Наталя? Та що б з нею сталося? Невже вона була така цинічна? Не знав того, не помічав ніколи… Але ж тепер куряча сліпота минула! Може, й далі марив би Наталею, якби не прокинувся від нічного пострілу на вулиці Підвальній! Адже він…

Двері до кабінету рвучко відчинилися — увійшов майор.

— Ну, сьогодні, поставимо крапку. Привезеш одну жінку. Не подумай тільки, що я знову віддаю тобі справу. Просто мені потрібна допомога, а ти один у мене під руками.

Віктор поцікавився:

— Що за одна? Як її знайшли?

— Передала Мушникам цікаву фотоплівку. На щастя, касета була загорнута в газету, а там залишилася адреса передплатника — правда тільки номери: будинку і квартири. Вранці в експедиторській були всі листоноші, й один із них упізнав свій почерк. Даю тобі цю ниточку в руки.

— Іду, товаришу майор!

Ковальчук вернувся у свій кабінет і відразу почав готуватися до зустрічі з новим запідозреним.

На столі не залишив нічого, аби був зовсім чистий. Зате у шухляді все було напохваті. Фотоплівка і щойно відбиті з неї фотографії. Наталині коштовності, серед яких — перлинове намисто. І наган. При допиті все може знадобитися.

Спочатку сам намірювався їхати в лісництво, аби там, на місці, побачити людину, на котру несподівано впало підозріння. Але потім вирішив, що краще запросити його в управління, бо якщо — убивця, то не знати, як ще поведеться. Коли саме він, лісник Осадчий, натис на курок…

Знову подивився пильно на фотографію — гарна та біловолоса німфа, хоч картину із неї малюй. Доведеться і її затримати, як причетну до цієї справи? Чого б не сталося й таке, що одна красуня не могла простити ' краси іншій?.. Але без сенсацій! Спокійно розібратися у всьому. За час своєї служби в органах міліції наслухався всіляких сенсацій!

Краще, доки ще є якийсь час, продумати розмову з Осадчим. Розумів, як важливо уміло поставити перше запитання, від котрого залежить половина справи. А іноді можна в першу мить відчути — винна людина або ні. Хотілося майорові, щоб і цього разу було саме так — щоб з перших слів зорієнтувався — з ким має до діла. А на закінчення — зробить очну ставку. Осадчого з жінкою, яку привезе Віктор. Те, як вони зустрінуть одне одного, вирішить питання остаточно. Значить, можна буде поставити крапку.

Але коли б на цьому все скінчилося, а то ж завжди є якісь ускладнення. І у всьому треба розібратися, знайти винного. Тяжка, копітка праця! Тут одної голови замало, хоч би яка мудра. Це у фільмах здається все просто — за півтори години, доки дивишся кіно, розкручують усю таємницю. А насправді півтори години для слідчого — мить. Скільки треба поламати голову, втрачати нитку, все починати заново, з півдороги вертати назад. І так день за днем, і так рік за роком.

Виклав із шухляди кругле дзеркальце — було серед Наталиного скарбу — і глянув на себе: скроні побіліли, чоло лисніється — все вище. Збоку, може, й нічого не видно, та він бачить добре. Втім, вищий лоб — то ніби більший розум. А він, як і завжди, нічого не може придумати завчасно. Хоча б оте перше запитання. Звик, що йому треба спершу побачити людину.

Обома руками розгладжував зморшки, аж подумав з усміхом — дарма, не скатертина ж, щоб можна розрівняти. І заховав дзеркальце — найде ж на людину. отака меланхолія! Все життя в напрузі, якщо не у тривозі — і на тобі, розслабився. Чи, може, так подіяло на нього оте жіноче дзеркальце?

Все-таки ловив себе на думці, що волів би бути на місці лейтенанта — молодим, підтягнутим, легким. Нехай і з помилками, гарячковістю — бо це такі «зморшки», що, навпаки, з часом розгладжуються. Звичайно, для цього потрібно головне, на чому він і зосередив Віктора у справі: сумління у слідчого має бути кришталево чистим, щоб ані плямочки на ньому, ані цяточки. А що попросив Віктора трохи допомогти — це воднораз є свідченням того, що йому довіряє. Отак, діалектика…

Почав уявляти — а який же він, отой Осадчий? Як на фотографії? Високий, стрункий? Чи просто з довгими руками, які весь час ховатиме під стіл?.. Треба буде його пригостити сигаретою, аби витяг руки, показав — чи не тремтять. Візьме сигарету? Звичайно, цигарка дещо заспокоює, але зате сторонньому окові ще більше виявляє, як чоловік хвилюється, бо ж мне її у пальцях, покусує зубами та й ніби частіше затягується димом. Тільки все це має відносне значення — адже хвилюватися може і невинний.

Ім'я людини, її вік, професія, родинний стан і ще — чи раніше мала судове покарання — ось із чого треба починати. Протоптана стежка, та зате надійна, вивірена досвідом. Як то кажуть — класичний підхід. Тут головне — добитися істини!

Перервав думку телефон. Зрозумів — машина повернулася, і той, кого чекає, зараз постане перед ним. Сказав у трубку:

— Уведіть!

Виклав на стіл аркуші чистого паперу, взяв червоний олівець: просто, щоб було щось у руці. Дивився на двері…

Увійшов високий, зігнутий чолов'яга.

— Вікентій Сергійович Осадчий, коли не помиляюся? — запитав майор і, не чекаючи на відповідь, додав: — Проходьте, будь ласка, сідайте… на стілець.

Непомітно слідкував за тим, як Вікентій Сергійович рушив, як ішов, як сів. Хвилюється — бачив Ковальчук, — ноги непевні, руки звисли. Погляд майора мимоволі впав на його зморшки… сиві скроні — й Ковальчук відчув, що йому жаль цього чоловіка. Осадчий зовсім не такий, як на фотографії. Тим більше не таким він малювався у його уяві. От і роздумуй наперед над першим запитанням! Придумати можна — і навіть щось дотепне. Скажімо, запитав би: «Чи знаєте, Вікентію Сергійовичу, що то за стілець, на якому тепер сидите?» Воно би непогано, якби потрапив запитати винного, злочинця. А коли ні — таким запитанням зробить злочин сам.

Ще раз майор глянув