Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

йому допомогу відразу після пострілів, але незабаром здалися — допомогти Залаченкові було вже неможливо. Останки перевезли до патологоанатомів, і тепер повним ходом йшло обстеження місця злочину.

В Ерландера задзвонив мобільний телефон — на зв’язку був Фредрік Мальмберґ з патрульної служби.

— Ми точно встановили особу вбивці, — сказав Мальм замість привітання. — Його звуть Еверт Гульберґ, і йому сімдесят вісім років.

Сімдесят вісім років — убивця похилого віку.

— І хто, чорт забирай, він такий?

— Пенсіонер, живе в Лахольмі, має титул бізнес-юриста. Мені тільки-но телефонували з ДПУ/Без і повідомили, що якраз почали щодо нього попереднє слідство.

— Коли саме і чому?

— Коли, я не знаю. Чому — через те, що він мав згубну звичку розсилати офіційним особам божевільні листи з погрозами.

— Наприклад?

— Наприклад, міністрові юстиції.

Маркус Ерландер зітхнув. Значить, псих, аматор боротьби з офіційною владою.

— До СЕПО вранці телефонували з кількох газет, що отримали листи від Гульберґа. Зателефонували і з міністерства юстиції, позаяк цей Гульберґ недвозначно погрожував смертю Карлу Акселю Бодіну.

— Мені потрібні копії листів.

— Із СЕПО?

— Так, чорт забирай. Якщо буде потрібно, їдь до Стокгольма і забери їх особисто. Я хочу, щоб вони лежали в мене на столі до моменту мого повернення до поліцейського управління. Тобто приблизно через годину.

Він секунду подумав, а потім поставив ще одне запитання.

— Тобі телефонували із СЕПО?

— Атож.

— Я маю на увазі — вони телефонували тобі, а не навпаки?

— Так. Саме так.

— Гаразд, — сказав Маркус Ерландер і відключив телефон.

Його зацікавило, що ж це найшло на СЕПО, якщо їм стукнуло в голову самим зв’язуватися з простою поліцією. Зазвичай із них майже неможливо видушити ані звуку.

Ваденшьо різким рухом відчинив двері до приміщення «Секції», яке Фредрік Клінтон використовував для відпочинку. Клінтон обережно підвівся.

— Що, чорт забирай, відбувається? — закричав Ваденшьо. — Гульберґ убив Залаченка, а потім вистрелив собі в голову.

— Я знаю, — сказав Клінтон.

— Знаєте? — вигукнув Ваденшьо.

Він був такий червоний, що з ним, здавалося, от-от станеться удар.

— Він же, чорт забирай, стріляв у себе. Намагався накласти на себе руки. Він що, звихнувся?

— Значить, він живий?

— Поки так, але в нього сильні ушкодження мозку.

Клінтон зітхнув.

— Який жаль, — промовив він з гіркотою в голосі.

— Жаль?! — вигукнув Ваденшьо. — Гульберґ з’їхав з глузду. Хіба ви не розумієте.

Клінтон не дав йому договорити.

— У Гульберґа рак шлунка, товстої кишки і сечового міхура. Він уже кілька місяців помирає, і йому в кращому разі залишалося місяців зо два.

— Рак?

— Останні півроку він носив із собою зброю і збирався застрелитися, якщо біль стане нестерпним, але не хотів валятися на лікарняному ліжку геть безпорадний. Тепер йому випала нагода зробити останній внесок у справу «Секції». Він пішов красиво.

Ваденшьо майже втратив дар мови.

— Ви знали, що він збирається вбити Залаченка?

— Звичайно. До його завдання входило назавжди позбавити Залаченка можливості заговорити. А як тобі відомо, погрожувати йому або вести з ним переговори — марна справа.

— Але хіба ви не розумієте, який з цього може вийти скандал? Ви що, такий же чокнутий, як і Гульберґ?

Клінтон на превелику силу підвівся, поглянув Ваденшьо прямо в очі і простягнув йому пачку копій факсів.

— Це було оперативне рішення. Я сумую за своїм другом, але, очевидно, дуже скоро піду за ним. А щодо скандалу… Якийсь колишній юрист-податківець розіслав відверто божевільні листи до газет і міністерства юстиції. Ось тобі зразок. Гульберґ звинувачує Залаченка в усіх гріхах, від убивства Пальме до спроб отруїти населення Швеції хлором. Листи вочевидь написані божевільним, почерк місцями нерозбірливий, з великими літерами, підкресленням і знаками окликів. Мені подобається його ідея писати на полях.

Ваденшьо читав листи із зростаючим здивуванням, схопившись рукою за лоба. Клінтон спостерігав за ним.

— Хоч би що сталося, смерть Залаченка ніяк не буде пов’язана із «Секцією». У нього стріляв збитий з пантелику недоумкуватий пенсіонер.

Він помовчав і додав:

— Головне, з цієї миті тобі доведеться зайняти місце в загальних лавах. Don’t rock the boat.[17]

Він уперся у Ваденшьо поглядом. В очах хворого раптом зблиснув метал.

— Ти повинен зрозуміти, що «Секція» — ударна сила шведської оборони. Ми — останній оборонний рубіж. Наша робота полягає в тому, щоб охороняти безпеку країни. Все решта не має значення.

Ваденшьо дивився на Клінтона із сумнівом.

— Ми невидимі. Нам немає від кого чекати вдячності. Ми повинні приймати рішення, на які ні в кого іншого не вистачає духу… і найменше у політиків.

Останнє слово він промовив з неприхованим презирством.

— Робіть, що я скажу, і «Секція», можливо, виживе. Але для цього нам необхідна рішучість і твердість.

Ваденшьо відчув, що його охоплює паніка.

У поліцейському управлінні на Кунгсхольмені йшла прес-конференція. Хенрі Кортес гарячково записував усе, що говорилося. Відкрив прес-конференцію прокурор Ріхард Екстрьом і для початку повідомив про прийняте вранці рішення: розслідування вбивства поліцейського в Госсеберзі, за підозрою в якому розшукується Рональд Нідерман, залишиться у віданні прокурора Ґетеборзького судового округу, а за інше розслідування, що стосується Нідермана, відповідатиме особисто він. Нідерман, отже, підозрюється у вбивстві Даґа Свенссона й Міа Берґман. Адвокат Б’юрман не згадувався. Зате Екстрьому доведеться провести розслідування і висунути звинувачення проти Лісбет Саландер, підозрюваної в кількох злочинах.

Він заявив, що вирішив оприлюднити інформацію про те, що сталося цього дня в Ґетеборзі, де був застрелений батько Лісбет Саландер — Карл Аксель Бодін. Безпосередньою причиною прес-конференції стало бажання прокурора спростувати вже поширену ЗМІ інформацію, з приводу якої йому неодноразово телефонували.

— Виходячи з тих відомостей, що ми маємо на цей момент, я можу сказати, що дочка Карла Акселя Бодіна, заарештована за замах на вбивство батька, не має до ранкових подій жодного стосунку.

— Хто ж убивця? — вигукнув репортер «Даґенс Еко».

— Особу людини, що завдала о тринадцятій годині п’ятнадцять хвилин Карлу Акселю Бодіну смертельних поранень, а потім намагалася накласти на себе руки, встановлено. Це сімдесятивосьмилітній пенсіонер, який довгий час проходив лікування з приводу смертельної хвороби і пов’язаних з нею психічних проблем.

— Він якось пов’язаний з Лісбет Саландер?

— Ні. Це ми можемо стверджувати з упевненістю. Вони ніколи не зустрічалися і не знайомі. Сімдесятивосьмилітній чоловік — трагічна фігура. Він діяв цілком самостійно, керуючись власними помилками відверто параноїдального характеру. Служба державної безпеки щойно порушила проти нього справу, оскільки він написав безліч божевільних листів відомим політикам і в засоби масової інформації. Не пізніше як сьогодні вранці до газет і органів влади від нього надійшли листи з погрозами вбити Карла Акселя Бодіна.

— Чому поліція