Редьярд Джозеф Кіплінг - Місто Страшної Ночі

Та жіночка Дарзі добре знала, що цього робити не можна: пташка, що гляне в очі змії, застигає від жаху і не може ворухнутись. Мала хитрунка стрибала далі й далі, жалібно попискуючи, але не злітаючи, і Нагайна погналась за нею.

Ріккі-Тіккі почув, що вони віддаляються від стайні доріжкою, і прожогом гайнув до грядки з динями. Там він розшукав біля паркана двадцять п’ять яєць — завбільшки з невелике куряче, але вкритих не шкаралупою, а білястою шкіркою.

— Саме вчасно прибіг, — сказав він, бо під тією шкіркою вже видніли малесенькі змійки, а мати колись навчала його, що юні кобри, тільки-но вилупляться, вже здатні вбити мангусту чи й людину. Він хутенько прокушував яйця й душив юних кобр, а тоді, перевертаючи їх на всі боки, ретельно перевіряв, чи не пропустив якого. Нарешті цілих лишилося тільки троє. Він зловтішно засміявся, та раптом почув, що жіночка Дарзі злякано зацвірінькала:

— Ріккі-Тіккі! Наганна поповзла за мною до будинку, а там шаснула на веранду… Ой, швидше, Ріккі!.. Вона там людей повбиває!

Ріккі прокусив ще двоє яєць, ухопив у зуби трете й помчав до веранди. Там сидів за сніданком Тедді з батьком і матір’ю, але Ріккі зразу побачив, що вони не їдять. Вони були неначе скам’янілі, а обличчя мали білі, як крейда. Наґайна лежала біля самого стільця Тедді, вона щомиті могла вкусити його за голу литку. Розгойдуючись, кобра співала пісню помсти.

— Ти, син Високого Чоловіка, що вбив мого Наґа, — сичала вона, — Сиди тихо. Я ще не зараз уб’ю тебе. Почекай ще хвилинку Сидіть тихо, всі троє, не ворушіться. Як ворухнетесь, я вкушу хлопця, а як і не ворухнетесь — однаково пропали ви. Це вам помста за мого Наґа.

Тедді прикипів очима до батька, а той шепнув:

— Сиди й не ворушись. Тедді, чуєш? Не ворушись! Сиди тихо, Тедді!

І раптом у жахливій тиші пролунав голос Ріккі:

— Озирнись, Наганно! Я тут! Захищайся!

— На все свій час, — відказала кобра, не повернувши голови. — І твоя черга настане. Глянь на своїх друзів, Ріккі-Тіккі! Бач, які вони бліді! Вони перелякались, вони бояться ворухнутись, а якщо ти підійдеш хоч на крок, я вкушу хлопця.

— Піди краще глянь на свої яйця на грядці з динями, під парканом, — сказав Ріккі-Тіккі. — Піди подивися, що там, Нагайно.

Кобра трохи обернулась і побачила на підлозі своє яйце.

— С-с-с! — засичала вона, — Ой лихо! Віддай його мені!

— А який буде викуп? За кобрине яйце? За юну кобру, царівну-кобру? За останню, найостаннішу з двадцяти п’яти? Решту вже їдять мурахи на грядці.

Наґайна забула все на світі. Вона блискавично обернулась до Ріккі. Тоді батько Тедді через стіл, перекидаючи весь посуд, потяг хлопця до себе, де кобра вже не могла дістати його.

— Обдурив! Обдурив! Обдурив! — захихотів Ріккі-Тіккі. — Хлопчик урятований. І це я, я вночі вхопив Нага за голову й перекусив йому хребет. Я, ріккі-тік-кі-чк! — І підстрибнув усіма чотирма лапками. — Він метляв мною на всі боки, але не міг струснути з себе. Він був уже мертвий, коли Високий Чоловік перебив його надвоє. Це я вбив його, ріккі-тіккі-тіккі-чк! Іди-но сюди, Нагайно! Іди сюди й бийся, недовго вже тобі лишатися смутною вдовою!

Нагайна побачила, що Тедді вже не дістане, а яйце й досі в лапках у Ріккі-Тіккі.

— Віддай мені яйце! Віддай мені моє останнє яйце, і я піду звідси й більше не вернусь, обіцяю тобі! — благально сказала вона, смиренно згорнувши каптур.

— Авжеж, ти підеш звідси — на смітник, до свого Нага. Готуйся до бою, бідна вдово! Високий Чоловік уже пішов по свою ру шницю. Бийся зі мною. Негайно!

Ріккі-Тіккі стрибав кругом кобри, мов шалений, але на безпечній відстані, і його очі світились, мов жаринки. Нагайна підняла голову й кинулась на нього. Але Ріккі-Тіккі відскочив назад. Знов і знов кидалась на нього кобра, але щоразу її голова глухо стукалась об підлогу. А Ріккі, пританцьовуючи, кружчяв довкола неї, щоб напасти ззаду, і вона звивалась, повертаючись головою до нього, а хвіст її шелестів по маті, наче сухе листя під вітром. Нагайна підкрадалась ближче й ближче до яйця: Ріккі-Тіккі в запалі бою забув про нього. Ось він перевів дух, щоб стрибнути знов, а змія раптом схопила яйце пащею, сходами сковзнула з веранди й стрілою помчала по доріжці. Рятуючи життя, кобра може рухатися швидко, мов батіг, що падає на кінську спину.

Ріккі метну вся за нею, бо знав: коли вона втече, все почнеться заново.

Кобра повзла просто до колючого куща, щоб сховатись у густій траві під ним. А на кущі Дарзі вже знову виспівував свою дурну тріумфальну пісню. Та його жіночка була куди розумніша. Тільки-но вгледівши Нагайну, вона випурхнула з гнізда й залопотіла крильцями над головою в кобри. Якби Дарзі їй допоміг, вони, може, збили б Нагайну з дороги; а так Нагайна спинилась тільки на мить і поповзла далі. Та саме за цю мить Ріккі-Тіккі наздогнав її, і, коли вона шугнула в щурячу нору, де жила з Наґом, він уп’явся їй білими зубами в хвіст. Не кожна мангуста, навіть доросла й досвідчена, наважиться полізти за коброю в кубло, але Ріккі не думав про небезпеку. В норі було зовсім темно, і Ріккі не міг бачити, де вона поширшає настільки, що Нагайна зможе обернутись і вкусити його. Проте він не випускав хвоста, а лапки розставив так, щоб упиратися ними в теплу, вологу земляну стінку нори і по змозі притримувати кобру.

Ось трава кругом нори перестала колихатись, і Дарзі сумно сказав:

— Не побачимо вже ми нашого відважного Ріккі-Тіккі! Заспіваймо жалобну пісню. Хоробрий Ріккі-Тіккі загинув. Нагайна, певне, вбила його там, під землею.

Тоді, сидячи на галузці коло гнізда, заспівав жалобну пісню, що сама лилась із його засмученого серця. Та коли він дійшов до найзворушливішого місця, трава біля нори знов заколихалась, і з нори виліз Ріккі-Тіккі. весь умазаний у землю. І Дарзі урвав свою пісню. А Ріккі чхнув і почав обтрушуватись.

— Ну, все, — сказав він. — Удова більш не вилізе.

І руді мурахи, що живуть у траві, почули це й зразу побігли в нору — розвідати, чи правду він сказав.

А Ріккі згорнувся на траві й заснув. Він спав, поки не звечоріло, бо таки натомився за той день. А прокинувшись нарешті, позіхнув і сказав:

— Піду додому. Дарзі, перекажи коваликові, що Нагайна мертва, — хай оголосить у всьому садку.

Ковалик — то пташка, чий голос дуже схожий на удари молоточком об мідний казанок. Тому в індійських