Редьярд Джозеф Кіплінг - Місто Страшної Ночі

садах і в усіх джунглях він, як оповісник, повідомляє всі новини. Біжучи доріжкою до будинку. Ріккі-Тіккі почув ззаду коваликів голос:

— Дінґ-донґ-ток! Наг помер! Донг! Нагайна померла! Дінґ-донґ-ток!

І зразу всі пташки радісно заспівали, і жаби голосно закумка-ли — адже Наґ і Нагайна поїдали не тільки пташок, а й жабенят.

Коли Ріккі-Тіккі прибіг до будинку, всі — Тедді, його тато й мама, ще й досі бліда — кинулись йому назустріч, трохи не плачучи з радості. Увечері його донесхочу нагодували всякими ласощами, а потім він у Тедді на плечі поїхав до Теддіної спальні й там ліг спати коло Тедді.

Пізпо-пізно ввечері тато й мама зайшли до спальні, й мама сказала, побачивши Ріккі-Тіккі:

— Це ж наш рятівник! Подумай лишень: він урятував і Тедді, й тебе, й мене.

Ріккі прокинувся, бо мангусти сплять дуже чутко.

— А, це ви! — сказав він. — Не хвилюйтеся! Кобри вже мертві, а коли ще й є де жива, то я ж тут.

Хоч Ріккі мав право пишатись, але він не дуже загордився. При ньому в сад не поткнулася жодна кобра, бо він добре знав своє діло, і навіть великі кобри тремтіли, чуючи з далини його бойовий поклик:

— Ріккі-тіккі-тіккі-чк!

Урочиста пісня перемоги, яку пташка-кравець Дарзі співав на честь Ріккі-Тіккі-Таві

Я і кравець, і співак,

Є чим пишатись мені —

Шити хатки я мастак,

В небі співати пісні.

Так і живу я — шию-майструю

І в небі співаю пісні.

Подруго ніжна, радій:

Дітки твої будуть жить!

Ворог підступний і злий

Онде у смітті лежить!

Смерть, що ховалась в трояндах прекрасних,

Мертва у смітті лежить!

Хто ж рятівник наш, скажіть?

— Ріккі, хоробрий вояк! —

Ймення його назовіть!

— Тіккі з вогнем у очах!

Ріккі-Тіккі-Таві, герой наш великий.

Наш вогнеокий вояк!

Гей, соловейку, співай:

— Слава безстрашним очам!.. —

Ні, постривай, постривай,

Я вже співатиму сам.

Слава безстрашному нашому Ріккі,

Зубам його білим,

І кігтям сміливим.

І вогненножарим очам!..

(На цьому пісня уривається, бо Ріккі-Тіккі-Таві не дав Дарзі доспівати).

007

Після суднової машини локомотив — найчутливіший витвір людських рук. А локомотив 007 був не тільки чутливий, а й новісінький. Ще не обсохла червона фарба на його чистеньких буферах, головний ліхтар блищав, мов каска пожежника, а будка нагадувала невеличку вітальню, обшиту дубовими панелями. Скінчивши випробування, 007 загнали в паровозне депо — в майстернях він попрощався зі своїм найкращим другом, мостовим краном, — і великий світ був тепер зовсім близько. Інші локомотиви причіпливо втупились у 007, а він роздивлявся півколо зухвалих, не-кліпних буферних ліхтарів, прислухався до того, як неголосно мурмоче й бурчить пара під наглядом манометра — скільки гонору в її зневажливому сичанні, коли недбалий запобіжний кран ледь піддається натискові! — і ладен був пожертвувати місячною нормою мастила, аби провалитись разом із колесами прямо в цегляну оглядову яму під собою. 007, американський локомотив на вісім ведучих коліс, трохи відрізнявся від своїх братів з такою самою маркою і в рахункових книгах компанії оцінювався в десять тисяч доларів. Та якби ви купили його за ціну, призначену ним самим, коли він півгодини простовбичив у лункому тьмяному депо, то напевне заощадили б дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять доларів і дев’яносто вісім центів.

Важкий товарний локомотив «Могол», оснащений коротким каукетчером і топковою коробкою, що на три дюйми не діставала до рейок, пустив шпильку, звертаючись до локомотива «Пітсбурґ консолідейшн», що приїхав з візитом.

— І звідки таке взялося? — спитав він, замислено випустивши струмінь білуватої пари.

— Еге, більш мені робити нічого, як розглядати ззаду ваші номери. — пролунало у відповідь. — Мабуть, його викопали з мотлоху покійного Пітера Купера.

007 здригнувся: у нього всередині все кипіло, але він змовчав. Будь-якій дрезині відомо, що то був за локомотив, із яким морочився Пітер Купер у далекі тридцяті роки. Сам трохи більший від велосипеда, а вода й вугілля — в двох барильцях, що годились хіба під яблука. Та враз у розмову втрутився новенький маневровий паровозик: перед буфером у нього була приступочка, а колеса тулились одне до одного так тісно, що він скидався на невиїждженого коня, який зараз хвицне задом:

— Нема ладу в нас на залізницях, коли вже пенсильванський товарняк наважується перебирати нам кісточки. Цей новачок зроблений на славу. За кресленнями Юстеса, як і я. Чого ж вам ще треба?

007 міг би покатати цього маневрового по всій станції в своєму тендері, та однаково був йому вдячний за підтримку й розраду.

— У нас у Пенсильванії дрезини не водяться, — сказав «Консолідейшн». — А цей хробак такий старий і бридкий, що сам за себе промовляє.

— Це ви за нього промовляєте, а він ще й рота не розтуляв. Невже в Пенсильванії забули, що таке добрі манери? — спитав маневровий.

— Сидів би ти собі в парку, Куцанчику, — суворо зауважив «Могол».

— Ну й думайте собі так, — відрубав малючок. — Та до ранку ви побачите, що й до чого. Я був на сімнадцятій колії, скільки там товарняку збилося — страхіття!

— У мене свого клопоту по вуха, — заговорив, блискаючи гальмами, худорлявий легкий локомотив приміського сполучення. — Мої клієнти, бач, вагона-ресторану захотіли — і таки випросили. Причепили до хвоста, а легше снігоочисник тягти, ніж його. Та я його однаково спекаюсь, будьте певні! Як вони тоді почнуть лаяти всіх — крім себе, звісно, бовдури! Чого доброго, ще примусять тягти кур’єрський!

— А ти родом із Нью-Джерсі? — спитав Куцан. — Так я й гадав. Возити пасажирів та контейнери — невелика втіха, та все ж, знаєш, краще, ніж вагони-льодовні або нафтоцистерни. Не віриш? Я якось тяг…

— Тяг? Ти? — зневажливо пирхнув «Могол». — Та ти вагон-льодовню й до сортувальної не допхнеш. Ось я, — він помовчав, щоб додати ваги своїм словам, — воджу швидкий товарний, цілих одинадцять вагонів. Рівно об одинадцятій вирушаю й лечу, як годиться, — по одинадцять миль на годину. Цінні вантажі, негайні, ламкі, продовольчі — все це я. Що на приміських лініях байдикувати, що маневровим — невелика різниця. Товарний експрес — оце діло!

— Я, мушу сказати, вихвалятись не люблю, — почав «Консолідейшн».

— Не любиш? Ось тебе за те й загнали сюди, що на гору ледве сунешся.

— Там, де я сунусь, із тебе, Куцанчику, й пара вилетить. Кажу ще раз — вихвалятись не люблю, та вже як хочете знати, хто швидко товарні поїзди тягає, то подивіться на мене, коли я, весело посвистуючи, лечу по Аллеганах і за мною тридцять сім платформ з рудою, а гальмові кондуктори одно волоцюг зганяють, їм і посвистіти ніколи. Доводиться самому гальмувати, і ні разу й ниточки не пропало. Ні, добродію, тягати