П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

до нього! Негативну думку передової людини, яка тлумачила Третій Світ як міфічне підтвердження власної реформістської прогресивності й міфічне просування до майбутнього, яке надавало сил Новим Лівим у їхній справедливій боротьбі. Але навіть із таким поясненням Третій Світ, у якому жила Джана, виявився суцільним розчаруванням, у якому не було й проблиску надії; і дійсно, тієї неминучої хвилини, коли вони двоє розійшлися й кожен попрямував своїм шляхом, ані Тристрам не поєднав свою культуру з культурою Джани, ані Джана у свою чергу не поєдналася культурно з ним.

Одначе саме таке культурне взаємопроникнення було єдиною можливістю демократичного спілкування між такими людьми, як Тристрам, і такими, як Джана. Іншої можливості, щоб жити цивілізовано й у згоді зі здоровим глуздом, не було. Те, що все це навіть на крихту не підтвердилося, страшенно дражнило Тристрамові нерви. Хай там як, а вже тривалий час (на думку безстороннього спостерігача, як я) він тяжко сумував; хотів якнайдалі відтягти кінець подорожі, яка повертала його на батьківщину. Клопіт був ось у чім: не заплямувати власне сумління, коли починають взаємодіяти дві культури, які не можуть взаємоінтегруватися, які навпаки, попри всяку добру волю, лишалися абсолютно чужими одна одній.

Вихід знайшовся несподівано. Корабель, яким Тристрам плив під час свого нескінченного повернення додому, в Англію, робив кількаденну зупинку у Неаполі. Певна річ, Тристрам зійшов на берег і пішов гуляти містом (хоч уже бував у ньому). В якихось нестерпно брудних садах, де діти, як і двадцять років тому, купалися у самих трусах у водоймі, він побачив по-дикому усамітнену зажурену й обідрану „безпритульну“:

ххххххххххххх

хххххххххххххх.

Не було жодного сумніву, що вони з Джаною подібні. Це була майже її сестра. Вони були однієї „культури“. Тієї, яка робила фізично подібними (попри цілком випадкові відмінності) плебейських неаполітанських дітлахів, що пірнали у фонтані, й дітей з Хартума, котрі спали на підлозі у вітальні падре ххх. Тісто, з якого виліплена плоть різнилося від тіста, з якого виліпили панівну культуру, культуру, яка могла злитися з народною культурою, лише присвоївши її, себто змусити її деградувати, залишаючись у найнижчих прошарках свідомості, так само, як вона лишалася століттями у найнижчих прошарках суспільства. Цієї миті Тристрам упав додолу на смердючу траву садів Форчелли[127]: кажучи „впав“, я маю на увазі впав, як святий Павло дорогою у Дамаск. Він раптом навернувся у марксизм».

— Надзвичайна історія, хай і оманлива, — мовив один із слухачів.

— Згода, — відповів оповідач, — але історія про Тристрама — ніщо у порівнянні з розповіддю про ххх та ххх й трьох їхніх синів.

— А що то за історія про ххх та ххх й трьох їхніх синів? — спитав той самий слухач.

— Дайте-но я промочу горло ковтком віскі й тоді розповім, — з радістю на обличчі мовив оповідач.

Досвід рабства (˂…˃, символічний тощо)

— Звільнення рабині

— Однакова байдужість рабині і до рабства, й до волі. Її безслідне зникнення, неіснування. Те, що відрізняється, — не існує. Нерозгадана загадка, існування якої ще й не припускали тощо [її залишили у місії — вона не озирається назад]

— Змішання й взаємопроникнення культур, яких не відбулося: ані в ньому, ані в ній

— Катабазис: приїзд до Неаполя (на кораблі) — дівчинка-неаполітанка — Неможливість справжньої, живої [демократичної] культурної інтеграції. Єдина можливість поглянути на проблему, щоб врятувати сумління, а потім на неї наплювати. Тристрам записується у Компартію (навернення у марксизм).

26 травня 1974 року

Нотатка 42

РОЗПОВІДЬ ПРО XXX ТА XXX І ТРЬОХ ЇХНІХ СИНІВ

Нотатка 43

 РОЗПОВІДЬ ПРО МІСТО ПАТНА ˂

ТА ШТАТ БІХАР

«Як ви всі знаєте, — почав оповідач, — місто Патна є столицею Біхару й розташоване на берегах річки Ґанґ. Ніч, коли розпочалася наша історія, була цілком звичайною. О дев’ятій навкруги вже стояла глибока тиша, але чимало мешканців, як ведеться в Індії, досіa[128] не спали. Стояли, зігнувшись у три погибелі по вуглах під стріхою халуп уздовж якогось смердючого стоку, поміж кущів на якомусь безкрайому майданчику, які у ту годину були зовсім як болота, перед немилосердно освітленою парадною якогось готелю. Часто й галасливо туди-сюди проїжджали велосипеди. На відміну від людських голосів, які були настільки стриманими, що більше скидалися на шепіт, як у святилищі (але голос їхній лунав спокійно, ліниво, як у людей, що вже тривалий час знайомі й щовечора зустрічаються погомоніти), вогні, на противагу людським голосам, здавалися зовсім непомірними: вони сяяли нестримно-білим, ніби гірлянди, мовби на якомусь безлюдному святі, відбиваючись у калюжах та багнюці (недавно розпочалась пора дощів). Там, де яскравість вогнів була найбільш оголено-убога, а саме біля „Готелю ххх“, котрий був найголовнішим у місті, зібрався найчисленніший та найтісніший гурт нічних базікал. Власне, всі тамтешні „кулі“[129] — що стояли на брудних майданчиках перед готелем, кількома будиночками, що обвалювалися, та безмежним плацом, що перетворився на суцільне болото під місячним сяйвом, — перед собою в рядок повиставляли свої велосипедні причепи. А дехто навіть, обмотавшись тією самою ганчіркою, що, коли її скрутиш на стегнах, була їм за одежу, розтягнув її й, легенько вкрившись, уже вмостився спати на сидіннях причепа, який правив їм ще й за ˂ ˃. Проте зазвичай навіть той, хто вмостився до сну, у такому гаморі заснути не міг, тож прислухався до балачок своїх друзяк. А когось цілком поглинули приготування до сну: він ставив на місце свій розхлябаний причіп, прикрашений багнюкою, обмившись у якійсь калюжі, витирався якоюсь ганчіркою, намацаною на дні ххх, наперед наповнював водою якийсь загадковий глечик, котрий кожен тутешній мешканець носив із собою. І саме ці приготування додавали тому, хто готувавсь, надзвичайно веселого настрою; і коли поміж тихих теревенів, які розпочиналися потому й були ніби шепіт під величезним і вологим укривалом тропічної ночі, час від часу десь лунав крик чи поклик, чи трохи заголосний сміх, — це шуміли саме ті, хто збирався вже лягати спати. У „Готелі ххх“ вже збиралися зачиняти. Червоні двері з ажурним вічком, як у „нічних клубах“, оточені віночком вогників, уже зачинили зсередини: у готелі залишилися лише кілька постояльців, котрі вечеряли у залах цокольного поверху, а охоронці замислено й непривітно проходжувалися з боку в бік, як попи, що повторюють свої непотрібні жести символічного змісту, яких уже не розуміють. Поволі закінчуючи свої зміни, офіціанти виходили з готелю, але, перш ніж піти у своїх справах, себто спати, вони теж ставали до гурту погомоніти з юрбою „кулі“ та старих опівнічників, чия спальня розташовувалася неподалік у