Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

багато мерців… «І не всі вони залишаються мертвими», — додала Емі похмуро й зловісно. Отож Нен і вдень було страшно йти попри нього самій.

Удалині виднів повитий туманами пагорб, і дерева на його верхівці торкалися неба гіллям. Нен часто думала, що й вона могла б торкнутися неба, якби лише дісталася туди. Бог живе там, по той бік — там Йому буде краще чути її. Але вона не дістанеться пагорба… їй лишається тільки зробити все, на що вона здатна, тут, в Інглсайді.

Нен молитовно склала смагляві руки й підвела заплакане личко до неба.

— Дорогий Боже, — прошепотіла вона, — якщо Ти зцілиш маму, я пройду цвинтарем уночі. Будь ласка, Боже. І якщо Ти це зробиш, я більше не докучатиму Тобі проханнями.

26

Не смерть, а життя прийшло нічної моторошної години в Інглсайд. Діти вві сні відчули, що безіменна тінь відлетіла — швидко й так само тихо, як налетіла. Вони прокинулися вранці під звук сподіваного дощу, та в їхніх очах було сонячне сяйво. Сьюзен, від щастя молодша років на десять, не мусила навіть повідомляти їм радісну звістку: криза минула й мама житиме.

Була субота, і в школі був вихідний. Вони не могли бавитися надворі, хай як любили бігати під дощем. Проте ця злива виявилася для них занадто сильною, отож їм довелося лишитися вдома й нишкнути. І все ж то був найщасливіший день у їхнім житті. Тато, який не склепив повік майже тиждень, упав на ліжко в кімнаті для гостей і глибоко, міцно заснув — та спершу міжміським дзвінком приніс радісну звістку в маленький ейвонлійський дім попід зеленим дахом, де дві старі жінки здригалися від хвилювання щоразу, коли дзвонив телефон.

Сьюзен, якій останнім часом душа не лежала до приготування десертів, спекла до обіду смачний листковий пиріг з помаранчевим кремом, пообіцяла до вечері пудинг із варенням і вчинила дві порції тіста на мелясове печиво. По всьому домі лунав радісний щебет Півника Робіна. Навіть стільці були мовби готові щомиті затанцювати. Квіти в саду знову гордо підвели голівки, і пошерхла земля раділа дощу. А Нен, хай яка щаслива й утішена, готувалася пожати плоди своєї угоди з Богом.

Їй і на думку не спадало відмовитись від обіцянки, проте вона зволікала з її виконанням, надіючись поступово зібратися на відвазі. На саму думку про нічну прогулянку цвинтарем їй «кров стигла в жилах», як часто казала Емі Тейлор. Сьюзен, відчуваючи, що дівчинка, імовірно, хвора, вдалася до рицини, проте без жодних видимих результатів. Нен випила ліки слухняно, хоч і подумала при цьому, що тепер, опісля тієї давньої клятви, Сьюзен дає їй рицину частіше, аніж колись. Та хіба могла рицина дорівнятися до нічної прогулянки цвинтарем? Нен гадки не мала, як їй удасться зробити це. Але вибору не було.

Мама ще так нездужала, що дітям не дозволяли бачити її — лише вряди-годи крізь ледь прочинені двері. Вона була така бліда й змарніла. Невже це тому, що вона, Нен, не дотримала слова?

— Мусимо дати їй час, — мовила Сьюзен, та Нен було невтямки, як можна дати комусь час. Вона, як ніхто, знала, чому мама не одужує. Нен зціпила свої білосніжні зубки. Завтра знову субота, і завтра вона зробить те, що пообіцяла.

У суботу зранку дощило, тож Нен зітхнула з полегкістю. Якщо дощ триватиме до вечора, ніхто, навіть Бог, не велить їй нипати цвинтарем. Злива вщухла до обіду, та з-над затоки в село прокрався густий туман, оповивши дім пеленою свого потойбічного чару. У серці Нен зажеврів новий вогник. Імлистої ночі вона теж не зможе піти. Проте до вечері здійнявся вітер і туман, схожий на привида, розтанув.

— Сьогодні місяця не буде, — прорекла Сьюзен.

— О, Сьюзен, ви не могли б зробити місяць? — розпачливо заголосила Нен. Якщо вона мусить пройти цвинтарем уночі, місяць повинен бути!

— Господь з тобою, ласочко, ніхто не може зробити місяць, — відповіла здивована Сьюзен. — Я лиш казала, що ти не побачиш його поза хмарами. Та й що тобі з того, буде той місяць чи ні?

Цього Нен не змогла пояснити, і Сьюзен стривожилася. Щось певне мучить дитину — вона така дивна ось уже тиждень… ледве чи їсть і хнюпиться повсякчас. Боїться, що мама помре? Та чого б це? Загроза минула, пані Блайт видужує.

Так, але Нен добре знала, що мама не видужає, якщо вона порушить угоду. Коли споночіло, хмари розвіялися й виплив місяць — дивний, криваво-червоний місяць. Нен ніколи ще не бачила такого місяця. Він був такий страшний, аж їй спало на думку, чи не краще вже йти потемки.

Двійнята полягали о восьмій. Нен чекала, доки засне Ді. Проте сестрі, смутній і розчарованій, довго не спалося. Того дня її подружка, Елсі Палмер, ішла додому зі школи з іншою дівчинкою, отож Ді не хотілося більше жити. О дев’ятій Нен зважилася тихо встати й одягтися. Пальці їй тремтіли так, що вона ледь могла дати раду з ґудзиками. Потім, нечутно спустившись униз, вона шаснула геть крізь кухонні двері, доки Сьюзен ставила хліб у піч, блаженно певна того, що її домашні мирно сплять у власних ліжках — усі, крім сердешного лікаря Блайта, якого зненацька викликали в одну із прибережних хатин, де якесь немовля проковтнуло цвяшок.

Нен вийшла надвір та почимчикувала Долиною Райдуг і трав’янистим схилом угору. Вона вибрала цей, коротший шлях до цвинтаря, бо знала, що поява однієї з двійнят Блайтів о цій порі на головній сільській вулиці викличе подив, і хтось напевне відведе її додому. Яка холодна вереснева ніч! Нен не подумала про це й не вбрала жакета. Долина Райдуг уночі була вже не тією дружнім видолинком, який вона звикла бачити вдень. Місяць зіщулився до прийнятного розміру й спав із червоного відтінку, та під дотиком його променів усе довкруж відкидало химерні тіні. Нен завжди лякалася тіней. Що це, там, у темряві — чиєсь лаписько чи зів’яла папороть над струмком?

Нен гордо піднесла голівку, виставивши підборіддя вперед.

— Я не боюся, — відважно мовила вона вголос. — Це просто щось дивне крутиться в животі. Я — героїня.

Із цією втішною думкою Нен дійшла до середини схилу. Тоді над світом промайнула дивна тінь — на місяць набігла хмара — і Нен пригадала Чорного Птаха. Якось Емі Тейлор розповіла їй моторошну історію про Великого Чорного Птаха, котрий шугає ночами й забирає людей. Невже це тінь Птаха майнула над нею? Таж мама казала їй, що ніякого Чорного