Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

— Ні, мама не сказала б мені неправди… тільки не вона, — пробурмотіла Нен і попленталася до паркана. За ним була дорога, а по той бік — цвинтар. Нен зупинилася й віддихалася.

Ще одна хмара огорнула місяць. Усе довкруж було непевне, тьмяне й мовби зовсім чуже.

— Який велетенський світ! — здригнулася Нен, вилазячи на паркан. Якби ж то їй опинитися в Інглсайді! Проте… — Бог дивиться на мене, — проказала відчайдушна семилітка й видерлася нагору.

Вона впала по той бік огорожі, розбивши коліно й порвавши сукню. Коли Нен звелася на рівні ноги, невидимий у темряві дерев’яний кілок проштрикнув їй туфельку наскрізь і поранив ступню. Та попри це, вона пошкандибала через дорогу до цвинтарної хвіртки.

Старий гленський цвинтар лежав у тіні ялин, що росли на східному його боці. Обабіч нього розташувалися методистська церква й темний, порожній і мовчазний дім пресвітеріанського пастора. Аж ось із-за хмари визирнув місяць — і цвинтар заполонили тіні. Мінливі й полохкі, вони танцювали довкола, погрожуючи вхопити кожного, хто опиниться поміж них. Викинута газета із шурхотом пролетіла дорогою, мовби стара чаклунка в несамовитім танку, і, хоча Нен знала, що то газета, шурхіт спідниць чаклунки був одним із виявів цієї моторошної ночі. Ш-ш-ш, ш-ш-ш, — перемовлялися дерева попід вітром. Довгий листок верби, що росла біля самої огорожі, раптом ковзнув Нен по щоці — неначе дотиком руки ельфа. На мить її серце завмерло… та все ж вона поклала долоню на засув хвіртки.

А що, як довга рука сягне по неї з могили й затягне під землю?!

Нен відсахнулася. Вона вже знала, що, попри всяку угоду, ніколи не зможе пройти цвинтарем уночі. Аж тут, зовсім поряд із нею, розлігся нелюдський стогін. Насправді то була хіба стара корова пані Бейкер, що звично паслася побіля стежки й у цю мить визирнула з-поміж зграйки молодих сосонок. Проте Нен, не чекаючи, щоби поглянути, хто це, у нападі нездоланного жаху майнула схилом униз і далі — вулицею просто до Інглсайду. Біля воріт вона з розгону вскочила в «калапуцю», як називала всю придорожню багнюку маленька Рілла. Але то був рідний дім, і мерехтливе жовте сяйво линуло з його дружніх вікон! Зо півхвилини відсапавшись, Нен почвалала до кухні й постала там перед Сьюзен — мокра, брудна і з закривавленими ногами.

— Господи милосердний! — отетеріла Сьюзен.

— Сьюзен, я не змогла пройти цвинтарем, не змогла! — задихано прошепотіла Нен.

Спершу Сьюзен ні про що не розпитувала. Вона вхопила змерзлу, безумну від розпачу Нен, стягла з неї мокрі туфельки та панчохи, перевдягла в нічну сорочку й відвела до ліжка. Потім метнулася вниз, на кухню, де зготувала «перекуску». Хай що накоїла дитина, гріх укладати її спати надголодь.

Нен поїла й випила склянку теплого молока. Як добре було знов опинитися у світлій затишній кімнаті, у безпечному, чистому ліжку! Та про свою пригоду вона нічого не розповіла.

— Це моя й Богова таємниця, Сьюзен.

Сьюзен пішла спати, заявивши, що буде щаслива, коли пані Блайт одужає й сама даватиме раду з дітьми.

— Годі мені їх збагнути, — кволо зітхнула вона.

Мама, вочевидь, тепер помре. Нен прокинулася із цією страхітною впевненістю в душі. Вона не дотримала слова й не могла сподіватися від Бога виконання своєї частини угоди. Увесь наступний тиждень Нен потерпала від гризьких мук. Її ніщо не тішило: навіть дивитися, як Сьюзен пряде на горищі, було нецікаво, хоча колись вона так це любила. Тепер вона більше не зможе сміятися — ніколи, хай що робитиме. Цуцика, натоптаного тирсою, якому Кеннет Форд відірвав вуха, і якого вона любила навіть сильніше, аніж старого ведмедя, Нен віддала Ширлі, що завжди хотів його мати, а безцінний маленький будиночок з мушель, гостинець капітана Мелачі з Вест-Індії, подарувала Ріллі, щоб перепросити Бога, хоч і боялася, що це не вдовольнить Його.

Невдовзі ж її кошеня, якого вона віддала Емі Тейлор, бо та вимагала цього, пришкандибало додому і, щойно це сталося кілька днів поспіль, Нен зрозуміла, що Бог невдоволений. Йому було потрібно, щоб вона пройшла цвинтарем уночі, а цього бідолашна згорьована Нен виконати не могла. Вона виявилась боягузливою шахрайкою. Бо тільки шахраї, як сказав одного разу Джем, можуть порушити угоду.

Енн дозволили сідати в ліжку. Вона одужувала: невдовзі знову господарюватиме в домі, читатиме книжки, легко дихатиме вві сні, їстиме все, що захоче, сидітиме при каміні, поратиметься в саду, прийматиме гостей і весело пліткуватиме з ними, вітатиме й проводжатиме дні, мовби коштовні камінці в намисті року, — невдовзі вона знову буде частиною щасливого, яскравого життя.

Нині Енн смачно пообідала: Сьюзен запекла ягнячу ногу саме так, як вона любила найдужче. Як добре знов бути голодною! Енн оглянула кімнату й усі дорогі серцю речі. Треба купити нові фіранки — щось від ясно-зеленого до золотавого, — а ці полички для рушників повісити у ванній кімнаті. Енн визирнула у вікно. Світ повнився чарами. Поміж кленів вона бачила синю смужку затоки; віти похилої берізки на галявині мовби стікали виливаним золотом. Широченні небесні сади схилилися над розбуялою врожаєм землею, що завдавала роботу осені — землею пишних барв, м’якого вечірнього світла й довгастих тіней. Півник Робін гойдався на вершечку сосни; діти, сміючись, збирали яблука в саду. Сміх повернувся в Інглсайд.

«Воістину життя — це більше, ніж „збалансовані процеси органічної хімії“», — щасливо подумала Енн.

До кімнати навшпиньки зайшла Нен; очі й носик її почервоніли від сліз.

— Мамо, я мушу сказати… я більше не можу чекати… Мамо, я обдурила Бога!

І знову Енн із трепетом відчула ніжний дотик чіпкої ручки — дитя, що шукає рятунку у своїй нездоланній маленькій біді! Вона уважно слухала, доки Нен, ридаючи, розповідала всю історію — слухала з надзвичайно серйозним обличчям. Енн завжди зберігала серйозний вираз, коли то було потрібно, хоча невдовзі вони з Гілбертом могли за боки братися від сміху. Вона розуміла, що тривога Нен — справжня й болісна, і що теологічні уявлення дівчинки вимагають найпильнішої уваги.

— Маленька, ти страшенно помиляєшся. Бог не укладає з нами угод. Він дає нам те, що потрібно — дає, не просячи взамін нічого, крім любові. Адже, коли ти просиш чогось у мене чи в тата, ми не укладаємо жодних угод, а Бог набагато добріший за нас і набагато краще знає, що треба дати.

— А Він… не змусить вас померти, мамо? За те, що я не дотримала слова?

— Авжеж ні, мила.

— Мамо, а навіть якщо я помилялася щодо Бога… може, я все одно повинна