Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

наводити лад у своїй шухляді для білизни, виникли певні труднощі. Ведмедик не ставав новіший, хоча Нен палко очікувала дива й просила Бога поквапитися. Врешті-решт вона примирилася з тим, що ведмедик не буде такий, як колись. Усе ж то був добрий старий ведмідь, та й не легко, мабуть, охайно складати всі речі в тій дурнуватій шухляді. Новий ведмедик, якого невдовзі купив їй тато, не сподобався Нен, і дівчинка, хоча й не без гризьких сумнівів, вирішила не вділяти особливої уваги шухляді. Віра її зміцніла, коли вона, попросивши Бога повернути око її порцеляновому коту, виявила його вранці на місці, хоч і дещо криво приліплене, від чого кіт скидався на зизуватого. Око знайшла Сьюзен, прибираючи в кімнаті, і приклеїла до голови кота, тож Нен, що не знала цього, урочисто виконала свою обіцянку — чотирнадцять разів обійти клуню навкарачки. Вона й не замислювалася, яка з того користь Богові а чи будь-кому іншому. Проте робити це їй було неприємно, позаяк хлопці в Долині Райдуг часто змушували їх із Ді вдавати тварин; отож, імовірно, її юний розум бубнявів непевною думкою, наче така покута може вдовольнити таємничу Сутність, котра дає й відмовляє за власним бажанням. Так чи так, упродовж літа вона втнула ще кілька дивних фортелів, аж Сьюзен вряди-годи непокоїлася, звідки то в дітей зринають такі фантазії.

— Пані Блайт, дорогенька, як ви гадаєте, нащо це Нен щодня мусить обходити вітальню двічі, не стаючи на підлогу?

— Не стаючи на підлогу! Як вона це робить, Сьюзен?

— Стрибає з одного предмета меблів на інший, і на камінну решітку вилазить. Учора була гепнулася звідти сторчголов просто у відерце з вугіллям. Може, дати їй глистогінного, га, пані Блайт, дорогенька?

Той рік назавжди лишився в літописі Інглсайду як рік, коли тато ледь не захворів був на запалення легень, а мама таки захворіла. Якось увечері Енн, уже сильно застуджена, збиралася з Гілбертом на прийняття в Шарлоттаун. Вона вбрала нову пишну сукню й разок перлів, що подарував їй Джем, і була така вродлива, аж діти, що прийшли поглянути на неї перед виходом, подумали, як це чудово — пишатися своєю мамою.

— Так гарно шурхотить нижня спідниця, — зітхнула Нен. — Мамо, а коли я виросту, у мене теж будуть такі нижні спідниці з тафти?

— Хтозна, чи доти дівчата все ще носитимуть нижні спідниці, — відповів тато. — Що ж, Енн, я поступлюся й визнаю, що сукня чарівна, хоч мені й не подобалися ці лелітки. Тільки не зваблюй мене, сирено! Я зробив тобі всі компліменти, які намірявся зробити нині. Пригадай, що ми читали в «Медичному віснику»: «Життя — це всього-на-всього точно збалансовані процеси органічної хімії», і нехай це додасть тобі смирення й скромності. Лелітки, тафтяна нижня спідниця — пхе! Ми — лиш «випадкова сукупність атомів». Так каже великий доктор фон Бембург.

— Не цитуй мені цього жахливого фон Бембурга. У нього, вочевидь, хронічний розлад шлунка в тяжкій формі. Можливо, він — і сукупність атомів, але я — ні.

Кілька днів потому Енн являла собою геть хвору сукупність атомів, а Гілберт — вельми стривожену. Сьюзен поралася на кухні ослабла й утомлена, професійна доглядальниця непокоїлася, і безіменна лиховісна тінь зненацька розгорнула свої чорні крила над Інглсайдом. Дітям не казали, як серйозно хвора їхня мати; навіть Джем достоту не розумів цього. Проте всі вони відчували крижаний холод і страх у душі, і ходили тихенькі й смутні. Не було ні забав у Долині Райдуг, ні сміху в кленовім гаю. Але найгірше було те, що їм не дозволяли бачити маму. Тепер вона не зустрічала їх удома, всміхнена, і не заходила навшпиньки до спалень, щоби поцілувати кожного на добраніч — і не було кому ні пригорнути, ані втішити, ані розрадити чи посміятися з їхніх жартів. Ніхто не вмів сміятися, як мама. То було гірше, далеко гірше, ніж коли вона часом десь їхала, адже тоді всі знали, що мама повернеться, а нині… вони нічого, нічогісінько не знали. Ніхто нічого не казав — усі тільки відкараскувалися від них.

Якось Нен повернулася додому бліда як полотно.

— Сьюзен, а мама… мама… вона не помре, правда, Сьюзен?

— Авжеж ні, — мовила Сьюзен надто вже різко й поспішно. Руки її тремтіли, наливаючи молоко в кухлик Нен. — Хто тобі це сказав?

— Емі Тейлор… вона сказала… Сьюзен, вона сказала, що мама буде дуже гарною небіжчицею!

— Не слухай її, моя ласочко. Тейлори всі годні язиком молоти. Твоя благословенна мама хвора, та вона одужає — певне одужає! Хіба ти не знаєш, що твій тато при стерні?

— Господь не дасть мамі померти, правда, Сьюзен? — запитав поблідлими вустами Волтер, дивлячись на неї зболеним та пильним поглядом, під яким Сьюзен не могла проказувати втішливу неправду. Вона боялася, що це і є неправда. Сьюзен було лячно. Того дня доглядальниця нічого не сказала — тільки похитала головою. Лікар Блайт відмовився від вечері.

— Певне, Всевишній знає, що робить, — казала Сьюзен, доки мила посуд і розбила три тарілки — та вперше її проста й чесна душа мала сумнів у цім.

Нен, геть зневірена, тинялася по домі. Тато сидів при столі в бібліотеці, обхопивши голову руками. Зайшла доглядальниця й сказала, що цієї ночі слід очікувати кризи.

— Що таке криза? — запитала Нен у Ді.

— Мабуть, це таке, із чого вилуплюється метелик, — невпевнено мовила Ді. — Спитаймо краще в Джема.

Джем знав, що таке криза, і пояснив їм, а тоді замкнувся у своїй кімнаті. Волтера не було — він лежав долілиць при корінні Білої Дами в Долині Райдуг. Сьюзен укладала Ширлі й Ріллу спати. Нен вийшла з дому й усамітнилася на ґанку. Незвична, страхітлива тиша залягла в Інглсайді.

Попереду був Глен — чаша, налита по вінця призахідним сонячним сяйвом, проте довгу червону дорогу серпанком укрила курява, і поля край гавані біліли випалені посухою. Уже кілька тижнів не було дощу, і квіти в саду пожухли… квіти, які так любила мама.

Нен хапливо розмірковувала. От і настав час укласти угоду з Богом. Що пообіцяти Йому, якщо Він зцілить маму? Це повинно бути щось надзвичайне… таке, заради чого Він напевне зглянеться. Нен пригадала, як одного разу в школі Дік Дрю сказав Стенлі Різу: «Я кидаю тобі виклик пройти цвинтарем уночі!» Тоді Нен здригнулася. Як може хтось пройти цвинтарем уночі… як може навіть подумати про це? Нен боялася цвинтаря, хоч ніхто в Інглсайді й не знав цього. Емі Тейлор казала, що там