Чарльз Мартін - Гора між нами

Діставши сокиру, я відрубав кілька гілок із завітряного[37] боку дерева та зробив щось на кшталт входу. Відрубані ж гілки поклав з іншого боку, щоб додатково захиститися від вітру. Ще я відтяв кілька галузок із сусіднього дерева та сторчма закопав їх у сніг, а верхівки переплів з гілками нашого дерева. Вийшло щось подібне до стіни з гілля. Десь за годину ми мали більш-менш прийнятне сховище.

— Непогано! — похвалила Ешлі нашу нову домівку.

— Жити б я тут не став, але поки що згодиться.

Далі відкладати було не можна: треба розпалити вогонь. Тертям. Я назбирав шматочків деревини, глиці, маленьких гілочок і навіть трохи ворсу зі своїх шкарпеток. Потім налаштував лук та почав повільно обертати паличку на шматку деревини. Скоро в тому шматочку з’явилася заглибина, і я швидше зарухав луком. На такій висоті мені знадобилося кілька хвилин, перш ніж з’явився димок. Побачивши його, я доклав іще зусиль і за п’ять хвилин сидів у диму. Я вирішив, що вже, мабуть, маю вуглець, та відклав лук. Дійсно, у заглибині щось зажевріло, тільки-но я легесенько подув. Я так зрадів, що дмухнув іще раз — надто сильно. Усе розлетілося з попелом. Довелося починати спочатку.

Цього разу я крутив паличку хвилин вісім чи дев’ять. Якщо вам випадало колись таке робити, то ви знаєте, що вісім хвилин — це немало. У досвідчених людей за дві хвилини вже горить вогонь. А мені, як завжди, бракувало досвіду. Я відклав лук, підняв дошку та обережно подув. Цього разу засвітилася червона цяточка та пішов дим. Я ще трошки подмухав, а потім додав туди глицю та ворс. І знов подув. І знов. І ще раз.

Нарешті з’явився крихітний вогник. Я дмухнув на нього, і він побільшав. Я переніс його у вже готову купку гілочок, і вона зайнялася.

— Ти навіть крутіший за Робінзона. Ти щойно добув вогонь голіруч. Де ти цього навчився? — Ешлі приголомшено хитала головою.

— Коли я жив у Денвері…

— Це коли ти вчився різати людей? — урвала вона мене.

— Ні, тоді я вже вмів їх різати. Цього вчаться на трупах, — усміхнувся я. — Так от, ми з Рейчел почали багато ходити в гори — це було дешево, і нам подобалося. І якось у неї з’явилась оця дурна ідея ходити без сірників та запальничок. Ніякого газу, жодних туристичних пальників, ніяких, крий Боже, джет-бойлів. Їй схотілося робити це як у давнину. Тож, якщо нам не вдасться добути вогонь, ми лишимося мокрими. Я купив кілька книжок та потренувався вдома. Навіть звернувся до місцевого інструктора з табору скаутів і взяв у нього кілька уроків. Ми пішли в гори, і я навчився це робити як слід.

— Треба буде подякувати їй, коли ми повернемося. І той інструктор навчив тебе так губи кривити?

— Як «так»? — здивувався я.

— Коли ти над чимось зосереджено працюєш, у тебе якесь отаке обличчя… — Ешлі скривилася, немов її праву брову, щоку та куточок губ смикнули за мотузочку.

— І що, здається, ніби мені боляче, чи що?

— А схоже, що мені боляче?

— Так, дуже.

— Тоді я якось не так зобразила. У тебе виходить не біль, а просто ідіотська гримаса.

— Ну, дякую. Треба буде це пригадати наступного разу, як тобі закортить у туалет.

Вона розсміялася.

— З тебе хіба медсестри не сміються?

— Під маскою не видно, — я скривив подібну пику.

Ешлі відкинулася на спину, заплющивши очі. Стало тихо, і я раптом утямив, що встиг звикнути до звуку її голосу. І в цій тиші я замислився, як мені буде, коли не чутиму його високий дзвін кожного дня.

Наша хатинка майже повністю була зроблена з ялини, тому всюди пахло чистотою та свіжістю.

— Мабуть, це найбільш екологічно чистий будинок, у якому мені доводилося бувати, — зауважив я.

— Так, «зелені» були б у захваті, — розсміялася Ешлі.

Тут було тепло та затишно. Густі віти чудово захищали від снігу, але разом із тим випускали дим від вогню. Наближався вечір — до заходу сонця лишалося дві-три години. Я взувся у снігоступи, одяг куртку та взяв лук.

— Піду на розвідку, — повідомив я Ешлі.

— Надовго?

— Гадаю, за годину повернуся. А ти, — звернувся я до Наполеона, — не давай їй сумувати.

Той слухняно стрибнув до Ешлі у спальник.

Єдина проблема нашого теплого прихистку полягала в тому, що від багаття уся ялина запросто могла зайнятися та надійно поховати своїх гостей. А через пошкоджену ногу Ешлі навіть не зможе самостійно вилізти — ситуація вкрай небезпечна.

— І ще одне: обережніше з вогнем. Якщо розпалиш завеликий, наша різдвяна ялинка тебе тут поховає, бо вибратися ти звідси не зможеш. Отож тримай поруч сніг: якщо розгориться надто сильно, затрушуй ним. Але не занадто, щоб не згас. Добре?

Кивнувши, вона жбурнула в мене грудочкою снігу.

Я видерся на невеличкий кряж та озирнувся. На завітряному його боці снігу було суттєво менше, іноді визирали острівці сухої трави та замерзлого каменю. Камінці, вкриті льодом, скидалися радше на жуйку, що її виплюнули на тротуар. Чи, може, на пташиний послід.

Згідно з моїми відчуттями ми й досі були вище за три кілометри. Дихати було важко, хоча ми вже і провели тут понад два тижні. Я чомусь так і не звик до висоти та досі глибоко вдихав, коли не рухався. Мабуть, аж надто звик до життя на рівні моря.

Сніг нарешті вщух, і хмари піднялися високо в небо. Було досить далеко видно, тож я почав роздивлятися долину внизу. Хребет, на якому я стояв, обходив її півмісяцем. Долина мала площу десь 25—40 квадратних кілометрів, і її перетинали безліч струмочків та маленьких річок — звісно ж, замерзлих. Сама долина за винятком кількох пагорбів була майже рівною, якщо тільки такою може бути гірська долина.

Метрів за двісті-триста від нашої ялинки я знайшов невеличкий виступ, на якому і вмостився. Щоб роздивлятися краще, я склав долоні «біноклем» коло очей та почав уважно проходити кожен квадратний сантиметр: може, хоч щось має сліди людських рук? Так я просидів до сутінок. В останніх променях сонця я раптом побачив щось коричневе, схоже на стовбур дерева. Дивним було тільки те, що всі стовбури стояли вертикально, а цей —