Чарльз Мартін - Гора між нами

горизонтально. Я примружився, щосили вдивляючись у той стовбур. Розібрати щось було складно, але треба поглянути ще раз. Я дістав компас та завважив напрямок — 79 градусів. Щоб не забути, повернув пластикову мітку — краще з таким не жартувати.

Почало смеркати, і я рушив назад до нашої ялини. Тут метрів за двадцять від мене промайнуло щось біле. Я вихопив стрілу та завмер. П’ять хвилин — стрибок. Потім ще один. Ось воно — маленький білий заєць. Великі вуха, довгі лапи — стрибає між деревами.

Я обережно напнув тятиву, прицілився в середину тільця зайця та спустив курок. Щойно вилетіла стріла, як заєць скочив сантиметрів на п’ятнадцять убік. Стріла увійшла у сніг, а моя невдала здобич іще раз чи двічі стрибнула та зникла.

Я пішов викопувати свою стрілу. Сніг боляче шкрябав руки, і я вирішив, що зроблю це завтра.

Коло Ешлі яскраво палав вогонь. Вона навіть примудрилася зігріти для мене води та м’яса — останнього вже було обмаль. Думаю, вистачить іще максимум на день.

— Що сталося? — вона помітила, що на одну стрілу стало менше.

— Воно втекло.

— А що було б, якби не втекло?

— Мали б смаженого кролика на вечерю.

— Наступного разу клич мене — я потримаю його, поки ти стрілятимеш.

— Згода. Тільки лови сама.

Вона розсміялася.

— А ти не хочеш трохи прогулятися? — спитав я.

— Ти серйозно? — брови злетіли угору.

— Так. Думаю, якщо я буду тебе підтримувати, ми зможемо дійти до одного пагорба тут поруч. Мені потрібні твої очі.

— Ти щось побачив?

— Не знаю. Може, й ні. Але я не хочу ризикувати — треба, щоб ми обоє подивилися.

— А чим ми ризикуємо?

— Нам варто спуститися ще нижче. Проте якщо вирішимо йти туди, то доведеться ще кілька кілометрів пройти по плато. І це відхилення від нашого маршруту на два чи три дні. І ще дні три-чотири знадобиться на те, щоб повернутися на наш напрямок. Тобто додаткові сім діб, якщо я помилився.

Їй не треба було пояснювати, що ми і так балансуємо на лезі ножа. І зайвий тиждень легко може нас убити. А може, ми вже й так мертві, просто самі ще цього не знаємо.

— А що ти бачив?

— Точно не знаю. Щось схоже на дерево — тільки воно лежить горизонтально десь на рівні верховіття інших дерев. Єдина горизонтальна лінія у морі вертикальних.

— Чи безпечно мені йти на той пагорб?

— Ні, але сани я не зможу туди затягти. Ми будемо йти повільно, по кроку.

— Я тобі вірю. Значить, підемо туди.

— Ні, справа зараз не в довірі. Одна голова добре, а дві краще. Треба, щоб ще хтось, крім мене, подивився.

— Коли вирушаємо?

— На світанку. Думаю, краще за все буде видно саме вдосвіта.

Звісно, іти з Ешлі на той хребет було ризиковано, але ми мали ухвалити рішення щодо напрямку, а це вкрай важливо. Уперше вилізши з нашого літака, ми йшли навмання. Проте зараз, коли ми вже зайшли так далеко, будь-яке відхилення може стати фатальним — такі рішення треба приймати разом.

А ще нам потрібен перепочинок.

Ми залізли у свої спальники та дивились, як полум’я підсвічує гілля нашої ялинки. Сьогодні мені вперше стало спекотно — настільки, що довелося розстебнути спальник. Попоївши, я оглянув ногу Ешлі: набряк трохи зменшився, і стало помітно, що на місці перелому утворюється рубцева тканина. Добрі ознаки.

Я сів навпроти, узяв її здорову ногу та заходився розтирати стопу, щиколотку, коліно та стегно, щоб покращити кровообіг. Вона підвела на мене очі:

— Ти точно хірург? Більше схожий на масажиста.

— Ти лежала майже нерухомо два тижні. Нам треба відновити кровообіг. Якщо встанеш зараз — скидатимешся на Івана-покивана.

— На кого?

— Ну, Іван-покиван. Така іграшка. Гойдається, але не падає. — Я розтирав її стегно, й Ешлі на мить скривилася від болю, а потім видихнула та нарешті розслабилася.

Суто із зовнішності ніколи не можна дістати точного уявлення про людину. А от коли торкаєшся руками, все стає зрозуміло. Ешлі була наче суцільний м’яз. Довгий підтягнутий м’яз. Скоріш за все, саме це і врятувало їй життя, бо інша людина просто склалася б навпіл під час тієї аварії.

Я обережно почав масажувати ліву стопу так, щоб не ворушити стегно. Аби відновити кровообіг, треба лише трохи розім’яти підйом та литку.

— Не хотів би я зазнати удару такою ногою. Ти наче вся із суцільного м’яза.

— Не сказала б, що почуваюся хоч якимось м’язом.

— Нічого, це все повернеться. Кілька тижнів — і будеш як новенька.

— А твоя дружина добре бігає?

— Коли я вперше її побачив, ще в школі, мені здалося, що вона просто якась рідина. Наче вода раптом почала ходити. Вона ніби летіла над полем, і її ноги ледь торкалися трави.

Я натиснув на литку, і Ешлі поморщилася.

— Як повернемося, ти маєш навчити Вінса масажу, — вона на мить затамувала подих. — Ні, ну серйозно, де ти цього навчився?

— Ми з Рейчел і далі бігали, вступивши до медичного університету, і так сталося, що ми були одне одному за тренера. А масаж був їй конче потрібен, бо від матері їй дісталися не надто вдалі стопи.

— Як це — невдалі?

— Кісткові мозолі.

— І ти дійсно масажував кісткові мозолі своєї дружини?

Я сильно натиснув на підйом, і пальці її ноги зігнулися.

— А що, у це так важко повірити?

— Та тут у нас хронічне кохання, лікарю.

— Хіба Вінс не робить тобі масаж стоп?

— Він навіть у гумових рукавичках до моїх стоп не доторкнеться.

— Тоді мені справді доведеться провести з ним бесіду.

— Слушна ідея. А коли ми вже складаємо список, то додай до бесіди ще й урок з розпалення вогню без сірників.

— Е, ні, — всміхнувся я.

— Чого це?

Я одягнув на стопу шкарпетку та сховав її у спальний мішок.

— Бо спочатку я вмовлю його купити супутниковий телефон.

Ешлі засміялась, і я навіть не знаю, що було приємніше: чути її сміх чи веселе тріскотіння дров у вогнищі.

Розділ двадцять шостий

Мені було тепло, і я лежав, роздивляючись літак, що пролітав десь у десятьох кілометрах над нами. Яка іронія! Ешлі давно спала та тихенько сопіла.