Чарльз Мартін - Гора між нами

— Не могла заснути. Ти стомився, навіть говорив уві сні. Увесь твій одяг промок. Не те що я багато чого зараз можу, але ось це точно мені до снаги.

— Я дуже тобі вдячний. Правда, — я з радістю взув теплі сухі черевики та схопив сокиру. — Незабаром повернуся.

За півгодини я вже повернувся з цілим оберемком дров. Потім приніс іще три такі. Мені згадалися чутки про жінок якихось африканських племен, які можуть по 3—10 годин на добу шукати паливо на багаття. Тепер я зрозумів, чому так багато.

Ми розпалили добрий вогонь, розтопили снігу та розігріли м’яса, яким і поснідали всі троє.

— У нього вже ребра світяться, — зауважила Ешлі, роздивляючись собаку.

— Еге ж… Думаю, він хотів би забратися звідси.

— І я теж… — Голос її пом’якшав, виказуючи справжні думки.

Якийсь час ми мовчали. Приємно було нарешті зігрітися коло вогнища.

— Як твоя нога?

Ешлі стенула плечима, і я присів поруч та розстебнув її спальник. Набряк дещо спав, і синець нарешті перестав рости. Це добре. Я також заходився оглядати шви, що наклав колись давно.

— Слухай, шви треба зняти, бо невдовзі нитки почнуть вростати у шкіру.

Ешлі лише слухняно кивнула. Я витяг швейцарський ніж та обережно розрізав кожен шовчик. Потім висмикнув усі нитки по черзі, складаючи їх на долоню Ешлі. Вона морщилась, але жодного разу не скрикнула.

— Ну, який я маю вигляд? — поглянула вона на мене, щойно я впорався.

— Нормально. Хороший пластичний хірург легко все виправить.

— Що, все так кепсько?

— Неоспорин чи олія з вітаміном Е теж допоможуть. Шрами стануть менш помітними.

— Олія з вітаміном Е?

— Саме так. Рейчел, бувши вагітною, просила мене мазати тією олією її живіт, щоб зменшити розтягнення на шкірі.

— Думаю, вони сумують за тобою.

— Я за ними сумую.

— До речі, не знаю, чи встиг ти це обміркувати, але який у нас подальший план? — Ешлі змінила тему.

— Сховок та їжа, — я рефлекторно поглянув на годинник — забуваю, що він тепер не працює. — Ми зараз на якомусь плато, що тягнеться ще десь півтора кілометри. А потім різко спадає униз, якщо я правильно пам’ятаю. Я сьогодні збираюся дійти до того боку плато. Якщо воно спадає долі, то там унизу щось є. Може, якесь озеро чи річка. Можливо, ми затримаємося тут на кілька днів — я хочу знайти нам ще харчів.

— А вистачить шість стріл? — спитала вона, поглянувши на лук Ґровера.

— Вибору в мене немає, — я потер груди. — Ребра наче болять менше, але коли напинаю тятиву, все одно відчутно коле. У Ґровера довжина натягу була більше, тому мені важче, аніж йому.

— Яка довжина?..

— Довжина натягу. Людина добирає лук під свої фізичні параметри. Це як із взуттям: можна носити не свій розмір, але зручно не буде. — Я поглянув на темні хмари, що купчилися навколо верхівок гір навпроти нас. — Гадаю, сьогодні впаде сніг, і чимало. Треба встигнути дістатися того боку плато, поки не почалося.

— Я тільки за, — кинула Ешлі.

Ми швидко спакувалися — вже звикли, мабуть, — і я запрігся, перш ніж устиг згадати, як це тяжко. За кілька кроків ззаду почувся її голос:

— Бене?

— Так, — спинився я не обертаючись.

— Бене! — цього разу тихіше.

Я повернувся та рушив до неї, плутаючись у ременях.

— Що таке?

Ешлі дивилася на мене зі свого мішка. Над оком червонів шрам — рана загоїлась, але там точно не завадило б обробити усе антибіотиком. Витягши з-під мішка руку, вона схопила мою долоню, замотану у джинсові ганчірки. У мене були рукавиці, але з них давно почали визирати пальці. Ешлі опустила очі й щільніше обгорнула мою долоню клаптем брудної тканини.

— Ти в нормі? — спитала вона, роздивляючись мій живіт.

Я присів та зітхнув.

— Я доти в нормі, доки не доводиться думати про наступний крок. Так що рухаймося крок за кроком.

Відповідь її влаштувала. Ешлі кивнула та приготувалася до кількох годин постійних штурханів.

На сніг не довелося чекати довго. Уже десь за годину на нас почали падати сніжинки завбільшки з середню монетку. Ті півтора кілометра по лісу ми йшли понад три години. Відтак схил почав круто забирати вниз у долину. Тобто мені здавалося, що це долина, бо дізнатися напевно, коли геть усе біле, не було ніякої змоги.

Ми спустилися під гілля розложистої ялини, і я дістав свою саморобну мапу місцевості. Наразі ми, згідно з моїми відчуттями, були десь за тринадцять кілометрів від місця аварії. Загалом ми йшли тим курсом на 125 градусів, який я обрав, але нам постійно доводилось обминати невеличкі скелі, пагорби та повалені дерева, тож-бо можна припустити відхилення від обраної лінії десь у три-п’ять кілометрів. Із цим годі щось удіяти — у горах прямо не ходять. Між прямою лінію та напрямком є суттєва відмінність, і хоча напрямок ми зберігали, лінія наших пересувань була далекою від прямої.

Люди, котрі серйозно вивчають орієнтування на місцевості та вправно послуговуються компасом, уміють компенсувати ці відхилення та йти більш-менш прямо — щоб зрештою прийти саме в потрібну точку. Але я був не настільки досвідчений, тому можна очікувати, що наш фінішний пункт теж не збігатиметься з тим, що я намітив.

Хочу трохи пояснити. Коли ми рушили, я обрав певний напрямок, 125 градусів. Дуже скоро перед нами з’явився пагорб. Ми обійшли його, і з іншого боку я знов узяв орієнтир у тому самому напрямку. Одначе цього разу моя висхідна точка була на півтора кілометри збоку. Як на шаховій дошці: ідеш по лінії, потім повертаєш праворуч, проходиш три квадрати, знов повертаєш та вирушаєш у той самий бік. Тільки тепер на три клітинки праворуч. Отже, якщо рахувати по прямій, ми віддалилися приблизно на тринадцять кілометрів від літака, але насправді пройшли вдвічі більше через постійні відхилення.

Якщо вірити моїй мапі, між нами та чимось подібним до дороги, яку я бачив на екрані GPS, ще 25—30 кілометрів. Ми перебуваємо тут уже чотирнадцять днів та рухаємося черепашачими кроками. І хоч мені понад усе кортіло йти вперед, нам треба було опорядити собі якийсь прихисток та знайти ще їжі. Без цього рухатися далі не можна. Я без