Чарльз Мартін - Гора між нами

Ми влаштували годинний спочинок на березі струмка з засніженими берегами. Я затягнув Ешлі під велику ялину, а сам зняв футболку й розвісив на гілках. Звісно, на морозі вона не висохне, але принаймні піт замерзне і я зможу його вибити.

Тут під деревом теж утворилася своєрідна чаша, де ми з Ешлі і влаштувалися. Я трохи посунув гілки, щоб стало світліше. Потім заліз у свій спальник та проспав майже годину, після чого виліз, одягнувся, пожував трохи м’яса та знову запряг себе в сани. Щоб вилізти з-під дерева, довелося зробити щось на кшталт рампи. Нагорі я кілька разів гупнув ногою по снігу — вона була мокра. Це вкрай недобре, бо мокре означає холодне, а холодне — це зле. М’яко кажучи. Особливо для пальців ніг. Із цим треба обережно.

По обіді визирнуло сонечко та трохи притопило сніг. Стало ще вологіше. Кожні кілька кроків я провалювався, падав, вилізав, ступав іще кілька кроків та все наново. Так я йшов ще майже години зо дві.

Надвечір ми лишили позаду приблизно чотири кілометри. Від місця аварії наразі нас відокремлювали десь шість—шість із половиною кілометрів. Я став трохи відпочивати, перш ніж робити наступний крок, але цього було мало. З-за гір нагнало хмар, і світло швидко згасало. Я заледве міг рухатись, а одяг змок і замерз. Сили розпалити вогонь у мене не було. Лихий голос у голові почав шепотіти, що я не зможу так довго. Терміново треба шукати якийсь прихисток на ніч і брати собі вихідний.

Ешлі теж зморилася. Увесь день вона боролася з отими думками «а що, як». На неї це погано впливало. Ми зупинились на ночівлю біля якоїсь невеличкої скелі. Тут за багато років утворилося щось на взір маленької печери, яка добре захищала від вітру та снігу, але не псувала краєвид. Я вмостив Ешлі коло дальньої стіни — у неї була просто п’ятизіркова панорама. Вона розплющила очі та захоплено мовила:

— Це ж треба, яка краса!.. Ніколи в житті такого не бачила.

— Я теж, — буркнув я, сівши поруч, геть-чисто ошелешений. — Слухай, може, не будемо сьогодні вогонь запалювати?

Вона кивнула.

Я роздягнувся та розвісив свій одяг на камінні. Попри мороз градусів у десять, моя термобілизна до рубця промокла від поту. Її я теж зняв і натомість убрався в єдину пару трусів. Варто було мені залізти у мішок та заплющити очі, як я згадав про черевики. Лівий був мокрий. Якщо я його не висушу, завтра на мене чекає паскудний день.

Змусивши себе вилізти з мішка, я назбирав купку сухих голок і гілочок. З них я збудував такий собі вігвамчик сантиметрів тридцять заввишки. Суха глиця всередині, галуззя назовні. Мав я тільки одну спробу — сили на другу не стало б.

Я видобув запальничку Ґровера, потер її долонями (навіть не знаю навіщо), засунув у свій вігвам та чиркнув. Іскра вилетіла, але полум’я не було. Я потрусив запальничку.

— Давай, останній раз, будь ласка.

Знов лиш іскра.

— Будь ласка, востаннє, прошу тебе.

Цього разу на мить з’явилося полум’я, підхопило кілька голочок і зникло. Добре, що глиця добре горить — навіть того вогника їй вистачило. Якщо у вас удома колись палала різдвяна ялинка — це не новина для вас. Я обережно підклав у крихітний вогонь ще кілька шпильок. Потім ще. Відтак гілочку. Вогонь добре розгорявся. Щойно він виріс до суттєвих розмірів, я підклав галузку. Добре було б, якби тут знайшовся якийсь пеньок.

Ніг я майже не відчував від холоду, але примудрився наносити деревини на кілька годин. Ще я обклав наше багаття камінням, прагнучи захистити від вітру, а з іншого боку зробив один вихід для жару, поблизу якого й поставив свій черевик — так, щоб гума не розплавилась, але було досить тепло і черевик просохнув. Після цього я зняв куртку, заліз у мішок та впав мертвий. Остання моя думка: запальничка Ґровера вичерпалася, так що наше становище погіршилося. Мокрий одяг, мозолі, брак сили. Так, ще було м’ясо пуми, але навіть за такого економного режиму нам його вистачить на два дні. З Наполеоном. Якщо не годувати малого, то й на три. Але я не можу не годувати пса. Мабуть, сидячи десь у м’якому кріслі в своєму кабінеті в якійсь теоретичній бесіді я міг би сказати, що з’їв би собаку, опинившись у безвиході. Одначе тепер, коли я вже опинився саме в такій ситуації, я не зможу його з’їсти. Він лиже мені обличчя, метляючи хвостиком, а коли дме вітер — підскакує та гарчить на незримого ворога. Така хоробрість заслуговує на свій шанс.

Може, хтось інший на моєму місці вже смажив би собачий шашлик, але я просто не міг. Та й навряд чи він смачний, будьмо відверті. А ще кожного разу, дивлячись на того пса, я згадував Ґровера — і цієї причини для мене вже задосить.

Через шість-сім годин перші промені сонця почали підсвічувати біло-сіре верхогір’я перед нами. Я прокинувся від неочікуваного звуку — тріскотіння вогню. Мій мозок почув його крізь сон, і я перелякався, що ми горимо.

Але ні.

Ешлі вже протягом кількох годин підтримувала багаття. Увесь мій одяг добряче висох та дивом зібрався в охайну купку. Сама ж Ешлі щось ладнала у вогні довгою ялиновою гілкою — навіть не знаю, де вона її взяла. Земля навколо саней була наче виметена — вона вже спалила все, що могла, усе, до чого тільки дотягалися її руки. Наразі вона палила останні гілки — від їхнього тріскоту я і прокинувся. Мої черевики стояли іншим боком і теж були вже сухі. І шкарпетки також. А я стояв ошелешений, витріщаючись на все це, і з мене повільно спадали труси, бо вже були на два розміри завеликі.

— Привіт. Купи собі труси на розмір або два менше, коли повернемося, — вона тицьнула в мій бік гілкою, кінчик якої димів. — І краще придбай ті, на яких ґудзик, якщо, звісно, ти не рекламуєш свою сосиску.

Я негайно прикрився спальником, знову протер очі та сів.

— Слухай, якщо ти тут господарюєш, то можна мені каву, булочку з корицею, шість яєць із ріденьким жовтком і стейк по-ньюйоркськи з дерунами? А потім ще кави та помаранчевий сік, а до них шматочок лаймового пирога й одну яблучну — ні-ні, краще персикову — шарлотку.

— А мене пригостиш?