Яцек Денель - Матінка Макрина

На горі монастир і все як слід: і крики «віват», і почесті, і цілування рук, і припадання до рук, але я, щойно переступивши поріг, попросила панотчика перекласти сестричкам, що хочу привітатися з господарем цього дому, і побігла помолитися перед Святим Причастям. Біжу я, біжу, мене раптом немовби в шестикінний екіпаж посадили й потягли вниз; я пройшла кілька кроків до стіни і питаю, що це за портьєра, а вони відповідають, що вона затуляє святий образ. Я відтягла її вбік і — диво дивнеє — побачила Матір Божу як живу, що сиділа на стільці у скромних шатах з опущеними очима, між квітучою лілією та кошиком із пряжею. Немовби мені по ногах хтось уперіщив, я впала навколішки і крикнула: О, Матінко, Матінко моя пречудова! Я обтріпала коліна й кажу: Ось чудесний образ. Пріориса аж скривилася, коли їй панотчик це переклав, і відповіла лише, що це мальовидло послушниці з Франції, зовсім нове й аж ніяк не чудесне. Цим воно поки що і скінчилося, бо нас чекали інші речі, передусім кардинал, за кардинала ми вчепилися, кардинала ми чекали, бо через кардинала, з кардиналом, завдяки кардиналові — доступ до найвищого трону, вищого за сходи на Троїцьку гору. Кардинал каже, що вже багато днів нас чекає, кардинал каже, що ще того дня мене провідає. А тому сиджу я в монастирі, розповідаю свою історію, панотчик перекладає, сльози ллються потоками, але я ледве пам’ятаю імена моїх сестер, розчавлених муром, моїх сестер, у яких очі викололи, моїх сестер, які від батогів сконали, а тільки кажу собі: якщо кардинал пообіцяв, що ще ввечері мене провідає, то провідає ще ввечері; час спливає, я цілу свою історію розповіла, сльози, що мали з очей покотитися, покотилися, а кардинала не видно й не чути.

Потім я лежала на сіннику й молилася: Мій любий, наймиліший Господи Боже, якщо вже ти мене сюди привів, якщо допомагаєш мені, огортаєш турботою своєю грішницю, Твою мученицю, шрамами вкриту, катовану, принижену, не дай мені зараз пропасти в Римі, висіти біля клямки без жодної надії, сновигати від однієї канцелярії до другої, від одного кардинала до другого, приведи мене туди, де або я вкотре розповім про Макрину Мечиславську, ігуменю мінських василіянок, про їх семирічне переслідування за віру, або мене киями й алебардами швейцарські гвардійці обкладуть. Якщо вже падати, то з високого коня, якщо вже скотитися, то аж із тих стрімких сходів у сам низ, під фонтан. Але нехай бодай щось, щось, щось станеться.

Ледве встала я в Поминальний день, а вже дізналася, що кардинал Ламбрускіні, про якого панотчик каже, що він уже державний секретар і, вочевидь, буде наступним Папою, бо його страшенно масони ненавидять, тож тим більше Святий Дух любить, — кардинал, який обіцяв мені бути вчора й не виконав обіцянки, прийшов, прийшов, прийшов! Він не хотів приходити без запрошення від Святого Отця, а тепер, під час привітання, сказав мені, що я матиму аудієнцію. Я до ніг йому припала, а він підняв мене — гарні це були сцени, дуже гарні. Я благала його тільки, аби мене панотчика не позбавляли, аби панотчик був моїм перекладачем, бо без нього я втрачаю будь-яку сміливість, — не могла ж я йому сказати, що одна голова добре, а дві — краще, де я сплутаю крем з пальцями, де переплутаю сестру Юстину Шлеґелівну із сестрою Мар’янцеллою Семнішківною, там він виправить, бо в нього ця історія, стільки разів розказана, вже в серці викарбувалася. Хто ж інший, зрештою, розмовлятиме зі мною в Римі польською, як не панотчик? Засміявся кардинал, що Церква велика, а дар мов од Духа Святого десь іще папським палацом блукає, якщо кардинал Мецофанті розмовляє сорока мовами, зокрема польською. Ба більше, він навіть вірші складає, та ще й гарні: З книжки цієї голос Ісуса солодкий співає, я за ним бігаю і про цей світ не зовсім дбаю. Книжка — прекрасний сад, як бджола я літаю і спрагло до квітки кожної припадаю. І справді, наступного дня цей Мецофанті дві години вислуховував мене у присутності панотчика та ксьондза Рилли, і ще третього кардинала привів, і язиками вони цокали, і пальці заламували, і бороди погладжували! А я їм розповіла все, як на сповіді. Кардинал Феретті такий був ощасливлений зустріччю, що відвіз нас додому, а коли ми, прощаючись, руку йому цілували, він, сповнений смирення, хотів нам те саме зробити! Усі ми тими днями були сповнені Духа.

*

Як Господь наш Ісус Христос на третій день воскрес, так і мене на третій день викликали за Мідну браму[76]. Ну, можливо, на четвертий. Півночі я спати не могла від тривоги, що розгублюся. Бо ж уся моя історія росла, наче тісто в діжці.

Інша річ — панове в палацах, перед ними я відчувала, що в моїй балаканині все поміститься, що я можу туди, як у пиріг, різного фаршу напхати. Я зиркала звисока на моїх слухачів: у кого від чого очі горять, від чого язик вистромлюють та облизують губи, від чого їм на щоках рум’янець виступає. Якщо під час розповіді про те, як москалі всі рублі на наше утримання клали до своїх кишень, то вже відомо було, що з жадібним розмовляю, і додавала, що з монастирської скарбниці вони винесли двічі по сто тисяч злотих мого посагу в коштовних шатах і чашах, і дароносицях, а потім видирали камені з оздоблених сукенок на святих образах. Якщо око блиснуло, коли я починала розповідати, як падали удари на біленькі спини молодих сестричок, то потім більше було про збиткування з нас солдатнею — спеціально для цієї розпусної душеньки. Якщо траплявся мені ненажера, то я про голод з найбільшою охотою говорила, про те, як у нас слинка текла від вигляду м’ясива, яке несли в день посту на стіл архієрея. Кожному давала те, чого він найпалкіше прагнув, про що він соромився іноді слухати, але з насолодою приймав, виправдовуючись тим, що це історія про мучеництво — чиста-пречиста.

Але тепер, перед самим Святим Отцем? Я знала, що іноді втрачаю міру, і водночас відчувала, немовби сам мій язик слова складає всупереч мені самій, всупереч усьому, що я обміркувала. У Парижі розповідала, що на будівництві палацу одна з нас випустила цебро і, привалена ним, сконала; у Римі аж троє так загинули — одна за другою. Я називала з пам’яті їхні імена та прізвища, і як