Наталі Лев - Втрачена. Боротьба за щастя, Наталі Лев

- Служниця возить обід в кімнату тільки мені. Та й в цьому крилі крім мене більше нікого немає. Як можна не почути цей жахливий скрип одного з коліщаток? Вже б поремонтували чи що? То ж не складно здогадатись куди вона прямує. Практично від самої кухні її чую. Та й лікар з паном Дальстрем йдуть точно сюди. Вони вже в кінці коридору і наближаються. Чи ти гадаєш, що прямують кудись в інше місце, а ця кімната виявилась на їх шляху випадково?

Алекс слухав мене мовчки, його вираз обличчя постійно змінювався. Він щось обмірковував.

- Прошу заспокойся, потерп трохи. Потім поговоримо.

Я задоволено кивнула йому. Ось так краще, а то розкомандувався. 

Мені теж є що сказати. Я пригадаю йому ще той раптовий від'їзд без пояснень. Невже не міг хоч коротке повідомлення надіслати? Поїхав по справах, а мене кинув гадати у незнанні, що з ним і де він. 

Я так хвилювалась за нього, понавигадувала стільки собі. А уява в мене яскрава, на неї не скаржусь.

До кімнати увійшли Мікаель Дальстрем та лікар Ланге. Покоївка та Флора залишились очікувати за дверима.

- Як почуваєшся? - запитав у мене Мікаель.

- Добре, дякую, - коротко відповіла.

- Нехай тебе огляне лікар, щоб точно в цьому впевнитись, - звернувся Мікаель до лікаря і це було зовсім не схоже на прохання.

Я тільки кивнула, можливо так вони швидше залишать мене в спокої. Лікар підійшов та став знову робити теж саме що й першого разу.

- Вона цілком здорова. Як я й говорив, незначна перевтома, пані потрібен був лиш хороший перепочинок, - повідомив він, завершивши всі свої маніруляції.

Склав свою валізку і нечутно полишив кімнату.

- Що ж, я радий що з тобою все добре, - задумливо промовив Мікаель, - тобі потрібно відновити сили, добре поїж. Після цього очікую в кабінеті для розмови.

Він розвернувся та вийшов. Я закотила очі. Чому всім так кортить наказувати мені що я повинна робити? 

Коли Мікаель вийшов, до нас зайшла служниця з підносом. Мовчки розставила страви на столі. На останок побажала смачного та залишила мене з Алексом самих. 

Ну нарешті, хоч трохи поменшало відвідувачів в кімнаті. А то щось їх присутність якось занадто тиснула на мене. Дивно якось, раніше не помічала за собою такого, щоб присутність кількох осіб мене так напружувала.

- Що з тобою? - стурбовано запитав Алекс.

- Та навіть сама не знаю... - задумливо відповіла, - не звертай уваги, дрібниці. Мабуть ще не зовсім прокинулась. Ходімо краще скуштуємо страви. Аромат просто запаморочливий.

Я змінила тему та Алекса не задавільнила моя відповідь. 

Чому я це так чітко розумію? Та ні просто здалось. Мабуть справді ще не встигла повністю прокинутись. А страви дійсно виглядають апетитно. Тільки поглянувши на них, я відчула вовчий голод. Не знаю чи доречно мені тепер так висловлюватись про себе?

Я швидко покінчила з їжею, Алекс обмежився лиш чаєм.

- А ти сильно зголодніла, - прокоментував пусті тарілки Алекс.

- Сам говорив, що я більше доби проспала. То що ж тут дивного? - знизала я плечима. - То що, можемо йти? Цікаво про що знову хоче поговорити Мікаель Дальстрем.

- Ти сама простота, - посміхнувся Алекс.

- Що ти маєш на увазі? - не зрозуміла до чого це він.

- Не звертай уваги, ходімо, - так і не пояснив він своїх слів.

Коли ми зайшли в кабінет, Мікаель вивчав якісь папери. Він вказав нам на крісла, а сам продовжив щось читати. Завершивши відклав їх та довго розглядав мене. Ця його звичка стала мене напружувати. Він так робить майже при кожній нашій розмові.

- Доки ти була без свідомості я встиг поспілкуватись з паном Чорним, - нарешті заговорив Мікаель. - В нас була плідна розмова. Та зараз мова не про це. Що ти останнє пам'ятаєш, перед тим як втратила свідомість.

Чому Мікаеля саме це зацікавило? 

- Що я пам'ятаю... Голова дуже розболілась, - відповіла йому.

- Окрім цього ще якісь відчуття були? - знову запитав він.

Що ж мені йому відповісти? Сказати, що я постраждала від спроби пошпигувати за жителями маєтку. Намагалась відчути їх присутність, визначити місце положення. Це якось негарно звучатиме.

- Ем, я... Навіть не знаю що вам відповісти, - я дійсно не знала що йому сказати на це, щоб не втрапити в ще більшу халепу ні вже є, то ж частково вийшла правда.

- Гаразд, тоді послухай що я скажу, - нахмурився Мікаель, - я та пан Чорний відчули імпульс, що прокотився будинком, тоді через кілька хвилин нас сповістила Флора про стан в якому тебе виявила у кімнаті.

Він змовк вивчаючи мене. Добре хоч я зараз не сама знаходжусь тут, зі мною Алекс. А то б важко було витримати його натиск.

Пригадую перед тим як я втратила свідомість то змогла відчути всіх в маєтку. Отже я пустила якийсь скануючий імпульс? І його відчули всі на собі. Це був як миттєвий спалах, я навіть не встигла усвідомити, що зробила.

- Точно не хочеш мені нічого розповісти? - уточнив Мікаель ще раз.

- Ні, не хочу, - відповіла йому в тон.

А він гадав що я забажаю у всьому зізнатись? Пощастило з формулюванням запитання. Я й справді не хочу йому нічого розповідати. Він теж особливо не горів бажанням розповідати таємницями роду Дальстрем, то чому я повинна розкривати йому власні. Я ще навіть сама точно не розібралася що це було. Змусити він мене розповісти не зможе. Я ж не з його зграї та й тепер поряд Алекс.

- Що ж, тоді в мене більше не має до тебе запитань. А з вами, пане Чорний, я б хотів завершити нашу розмову, - м'яко натякнув, що мені час залишити кабінет. 

Цікаво, про що вони говоритимуть без мене. Потім в Алекса запитаю. А зараз прогуляюсь.

- Тоді не стану заважати. Я прогуляюсь садом, доки будете спілкуватись.

А тоді пригадала дещо і знову звернулась до Мікаеля.

- Маю лиш одне прохання... Поверніть мені щоденник матері.

- До від'їзду я тобі його передам, можеш не хвилюватись за це, - заспокоїв мене.

Вийшовши з кабінету видихнула з полегшенням. А тепер піду пройдусь і нехай тільки Флора спробує мене зупинити. Я зараз дуже хочу побути на свіжому повітрі.