Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

Коли Цкуру повернувся, переодягнувся і ліг у ліжко, на годиннику була вже майже дванадцята. І тоді він помітив, що його прутень, неначе згадавши свою роботу, встав. Непорушно, як камінь. Цкуру аж сам не вірив, що він може так стверднути. Яка іронія... Він довго і глибоко зітхнув у темряві. Тоді встав із ліжка, увімкнув світло, дістав пляшку віскі «Катті Сарк» і налив собі келишок. Розгорнув книжку.

Після першої ночі задощило. Сильні, як під час бурі, подуви вітру сікли об скло великими краплями. «Це ж, виходить, я згвалтував Білу у цій кімнаті, у цьому ліжку, — подумав раптом Цкуру. — Підсипав у алкоголь порошку, зневладнив її тіло, роздягнув та задовольнив свою хіть. А вона була незайманою. їй боліло, текла кров. Тоді, шістнадцять років тому, це змінило багато чого».

Коли Цкуру думав про це отак під шум дощу, власна кімната почала здаватися йому якоюсь чужою місцевістю. Так, наче мала душу. Перебуваючи там, він поступово переставав розуміти, де правда, а де ні. В одній грані правди він і пальцем не торкався Білої. Але в іншій правді він її брутально зґвалтував. Що більше Цкуру застановлявся, в якій грані правди він перебуває зараз, то менше переставав це розуміти.

Перед третьою він урешті заснув.

13

Наприкінці тижня Цкуру ходить у басейн. Туди велосипедом їхати хвилин десять. Швидкість його плавання кролем незмінна — півтора кілометра він долає за тридцять дві — тридцять три хвилини. Коли трапляється швидший плавець, Цкуру відходить убік і дає дорогу. Він не любить змагатися. Того дня, як завжди, він придивився, хто як плаває, і зайняв ту доріжку, в якій був плавець приблизно однакової з ним швидкості — худорлявий юнак у чорному костюмі для плавання, чорній шапочці і в окулярах.

Плавання полегшило втому, нагромаджену в тілі, зняло напругу в м’язах. У воді Цкуру, як ніде інакше, почувався у безпеці. Плаваючи двічі на тиждень по півгодини, він підтримував душу й тіло в мирі. А ще у воді йому добре думалося. Це було трохи як дзен. Знайшовши ритм, думки можна було відпускати у власне плавання. Як пса у луг.

— Приємніше, ніж плавати, хіба літати в небі, — пояснював колись Цкуру Сарі.

— А ти колись літав у небі? — спитала Сара.

— Ще ні.

Того ранку, плаваючи, він думав переважно про Сару. Згадував її обличчя, її тіло, думав про те, що йому не вдалося злитися з нею. Згадав кілька її фраз. «У тебе всередині застрягло щось, що перепинило природний хід подій», — казала вона.

«Може, так і є», — думав він.

Життя Цкуру Тадзакі плине більш-менш без проблем. Так думає багато хто. Закінчив непогану політехніку, влаштувався у залізничну компанію, працює за спеціальністю. На фірмі його роботу також цінують. Начальство на нього покладається. За гроші він також може не переживати. Після смерті батька успадкував чималеньку суму. Володіє гарною квартирою недалеко від центру Токіо. Не обтяжений кредитами. Майже не п’є, не курить, не має дорогих хобі. Тобто фактично грошей не тратить. Не те щоб економив, відмовляв собі у всьому, просто не дуже знає, на що ці гроші тратити. Авто йому не потрібне, обходиться кількома комплектами одягу. Інколи купує книжки чи музику, але то невеликі суми. Більше любить варити їсти сам, ніж ходити по ресторанах, сам пере постіль і навіть прасує.

Цкуру небалакучий і не дуже товариський, але його не можна назвати ізольованим. Вміє зважати на інших. Він не шукав дівчат активно, однак їх йому ніколи не бракувало. Неодружений, доволі гарний, скромний, охайний. Тому жінки знаходили його самі. Або ж знайомі знайомили зі своїми друзями (так було і зі Сарою).

Йому тридцять шість, і на перший погляд видається, що він насолоджується вільним життям неодруженого чоловіка. Цкуру підтримує форму, не наростив зайвого жиру, ні на що не хворіє. Інший сказав би, що він у своєму житті ніде не схибив. Так думала і його мама, і сестри. «Тобі занадто добре живеться, тому й не одружуєшся», — казали вони йому. Потім облишили спроби знайти йому пару. Співробітники також так вважали.

Цкуру Тадзакі у житті має все, що потрібно. Він не пригадує, щоби колись йому було гірко від того, що не може чогось мати. З іншого боку, він не може пригадати, аби колись відчував радість від того, що йому вдалося з тяжкими зусиллями здобути справді бажане. Напевно, найцінніщим з усього, що він мав, були його четверо друзів, з якими він зустрівся у ліцеї. Але це було радше подарунком долі, ніж власним вибором. Зрештою, він уже давно його втратив (також не з власної волі). Або ж у нього це забрали.

Сара була одним із його прагнень у житті. Відчуття ще не переросло в непорушне переконання, однак ця старша на два роки за нього жінка його зачарувала. Із кожною зустріччю він упевнювався в цьому все сильніше. І тепер він ладен багато чим пожертвувати, аби лиш її здобути. Цкуру нечасто відчував таке сильне почуття. І все-таки у найвідповідальніший момент (і чому так трапляється?) він дає збій. Випливає щось, що перепиняє шлях. «Час ще є, я можу зачекати», — сказала Сара. Але не все так просто. Люди постійно рухаються, постійно змінюють позицію. Ніхто не знає, що випливе наступного разу.

За такими невиразними думками Цкуру проплив туди і назад двадцятип’ятиметровий басейн на одному подиху. Він повернув голову вбік, набрав повітря і повільно випустив його під водою, з практикою такий правильний цикл налагодився сам собою. Кількість гребків руками за один басейн також стала однаковою. Він довірив тіло цьому ритмові і лише рахував повороти.

У якийсь момент Цкуру зауважив, що йому звідкись знайомі стопи плавця, котрий плив попереду. Вони були подібними на стопи Хайди як дві краплі води. Цкуру затамував подих. Дихання збилося, в ніс зайшла вода. За хвилю Цкуру відновив ритм. У грудях пришвидшено і гучно билося серце.

«Це не помилка. Хайдині стопи, — подумав Цкуру. — Величина, форма, точні і влучні поштовхи — усе таке саме. Навіть форма піни у воді. Як і рухи плавця, піна маленька, м’яка та незбурена». Плаваючи за Хайдою в університетському басейні, Цкуру завжди мав перед очима його ступні. Так, як водій уночі не може відвести очей