Віталій Олексійович Коротич - Лице ненависті

розтікається й стає вандалізмом, безглуздими убивствами, самокатуванням. Старовинне свято стало для багатьох днем страхітливих злочинів — все це втілюється у формах, яких нормальним розумом і не втямиш. Як звичайно, вирізки з газет я наведу наприкінці розділу — тут лише одна, бо, виступаючи в клубі, я згадав про цю справу. Інформаційні агентства США передали повідомлення, що власті штату Техас звернулись до Верховного суду США за дозволом, щоб виконати смертний вирок Рональду Кларку О’Брайену. На святі Хеллоуїн містер О’Брайен почастував свого сина цукеркою з ціаністим калієм, відкусивши від якої, хлопчик помер відразу ж. Містер О’Брайен попередньо застрахував сина на велику суму.

На вечорі я говорив про це зовсім не для того, щоб засудити виродка; мене лякав рівень, до якого сповзає — здатна сповзти—людська душа. Газети пишуть, що в аптеках з відкритою викладкою ліків раз у раз виявляють отруєні капсули. Вакханалія ця триває вже два місяці, й жодного винуватця не виявлено— діють не злочинці-фахівці, а налиті злобою, наче блощиці кров’ю, звичайні-звичайнісінькі люди, у яких всі домінанти зсунулись назавжди.

От і читав я вірші про найзвичайніших людей, бо саме по них можна зрозуміти найліпше, куди йдуть полюси. Якщо на одному полюсі президент закликає знищити мене і мою країну ракетним вогнем, то на другому полюсі насипають щурячу отруту в цукерки; як колишньому лікареві, мені цілком ясно, що смислова спрямованість в обох випадках однозначна. Просто в містера Рейгана є ракета, а в містера О’Брайена її немає. Втім, останнього речення я вголос не вимовляв; згідно із статусомчлена делегації, який працює в ООН, я не міг в американській аудиторії коментувати дії американського президента, мене б витурили протягом двадцяти чотирьох годин, а я ще хотів дещо встигнути. Наприклад, виступити з читанням поезій; побалакати з давніми й новими друзями; просто походити по Нью-Йорку.

Під лампою біля дверей світилося обличчя Семена Каца з очима, які повилазили з орбіт,— я ніколи не бачив таких великих очей. Щось сталося.

В залі було душнувато, але люди сиділи зосереджено, слухали уважно й реагували на кожен вірш. Напевно, вони розуміли не все, досвід поетичних вечорів у них зовсім невеликий, але перед початком виступу, коли на другому поверсі клубу мене частували варениками з сиром, жінка, яка ліпила ті вареники (на стіні велике оголошення: «Вареники з собою — 2.45 долара 12 штук»), сказала: «Дякую, Ви собі не уявляєте, як це важливо, що ви отак узяли й прийшли. До нас поети не ходять.

І вірші ми пам’ятаємо лише ті, материні, з дитинства...»

Як багато на світі усього, що поєднує людей! Слова, пам’ять, праця — почну перелічувати, список виявиться задовгим. Це ж людей і роз’єднує: слова, праця, пам’ять... Згадую: Михайло Лагойда з Пасайка в штаті Нью-Джерсі сів зі мною, замовив порцію вареників і розповів, як у тридцяті роки працював у шахтах у штаті Пенсільванія, а на танці приїздив з друзями в Пасайк, містечко, довкола якого і в якому було так багато швацьких закладів, а значить — доволі наречених. «В п’ятницю увечері приїздили ми на танці, в неділю увечері приїздили додому вже жонатими, а в понеділок рано йшди у вибої під чужу важку землю; багато хто лишився у ній назавше...»

Вони сиділи зараз переді мною в широкій залі. Ця зала — аргумент на користь того, що зло не всевладне: скільки ж їх вчили, скільки заплутували, скільки брехали про нас і веліли нас ненавидіти,— а люди вистояли в усіх штормах і крізь всі шторми зберегли себе, пронесли повагу до землі предків і надію на те, що колись їхня найперша вітчизна, перший корінь, і та країна, громадянами якої стали більшість із старих трудових емігрантів, заживуть мирно.

Сашко Восток, нащадок карпатських лемків, молодий викладач-славіст, сказав мені дуже точно: «Нам стільки років утовкмачували, що людина самотня, і що народ самотній, і що в збереженні цих самотностей єдиний сенс життя. Але ж різанина, влаштована під ізраїльсько-американським! покровительством у палестинських таборах на ліванській землі,— це і є втілений націоналізм; велика мрія малих людців про панування, про те, що страхом і силою можна підкорити собі світ. В Америці нині зводить пику лютий американський шовінізм — і він ще накоїть лиха...»

Я стояв на сцені, дивився на Семена Каца і думав, що він іще не притулився тут ніде, і такого клубу в нього немає, і в усьому суцільні втрати, і не знати ще, чи схоче його прийняти старий край. Він подзвонив мені напередодні, заплакав уперше за час знайомства і сказав, що більше не може в цім озвірінні; що Володя-Уолтер в лікарні, у госпіталі святого Патріка, а Марія цього не пробачить Семенові. Семенові не казахи, що саме з хлопчиком; він сам вирішив, що Володя отруївся цукеркою. Пішов на Хеллоуїн і з’їв отруйну цукерку.

Мені ще належало читати вірші; я показав Семенові, що бачу його, але продовжував читати, а Кац дивився на мене й не реагував на мої знаки.

Що тут читати?

Ну що я прочитаю вісімдесятирічному Леонові Толопку, багаторічному редакторові прогресивної української газети? Що я прочитаю Михайлові Ганусяку, чия дружина зараз вмирає від раку в тутешній лікарні, а він таки прийшов...

Вчора я обідав у Михайла Торченка і спостерігав на телеекрані, як чудовий британський актор Алек Гінесс грає такого собі «виловлювана радянських шпигунів» — він молов дурниці, викладаючи свої погляди й погляди свого відомства на революцію взагалі й життя радянських людей зокрема,— нині з американських телеекранів можна почути й не таке.

Цьому вірять? — спитав я тоді в господаря.

Не надто. Набридло,— відповів мені Михайло Торченко, один з керівників Ліги американських українців, що єднає сьогодні людей українського походження, які не забули про Україну і з повагою стежать за життям радянського народу.

Торченко зробив коротку паузу й додав:

За п’ятдесят шість років свого життя в Сполучених Штатах я ще не пам’ятаю такої шаленої та нахабної кампанії проти СРСР; навіть в часи маккартизму, здається, було легше. Тут, в Брукліні, я мешкаю не серед найбагатших ньюйоркців; двічі- тричі на день мене зупиняють просто на вулиці наші негри, латиноамериканці, щоб сказати, що немає в них за душею нічого ворожого або злого до радянських людей. Так що навіть під брудним дощем різноманітної й крикливої антирадянщини люди не вірять їй. Хто я такий? Але, знаючи, що в мене багато друзів у Радянському Союзі, вони звертаються до мене, сусіди мої, бо і Рейган, і Шульц, і Уайнбергер