Віталій Олексійович Коротич - Лице ненависті

Первоначальный вариант романа, опубликованный до Перестройки.
В нем будущий главред перестроечного "Огонька" мужественно противостоит агрессивной действительности на посту сотрудника миссии ООН от УССР.
Особенно раздражают автора пошлость и желтизна тогдашних американских массмедиа:
"Так или иначе, но газеты, в которых пишут о насилии, расходятся веселее. — «Нью-Йорк пост», особенно старательна в сборе такой информации,за несколько лет подняла свой тираж почти до миллионного.", - пишет автор.
Его принципиальность и другие моральные качества вызывают настоящее восхищение у читателя.

КІЛЬКА ВСТУПНИХ СЛІВ

Дванадцятого грудня в Нью-Йорку впав сніг. Перша нью-йоркська віхола припала на день відльоту радянських делегацій з сесії ООН, біле місто, біла злітна смуга, білі літаки поєднувалися в картині чужої зими, з якої нам належало відлітати у власну.

Ми стояли під холодним вітром на обмерзлій бетонці. Американський уряд перервав повітряне сполучення між нашими країнами; аерофлотівському літакові дозволили прилетіти по делегацію, але заходити до аеровокзалу радянським людям не дозволили. Всі наші валізи й сумки виставили у сніг чорна з підпалинами поліцейська вівчарка обнюхувала наше майно: хтось потелефонував до служби безпеки, повідомивши, що до багажу радянського літака збираються закласти ящичок з вибухівкою; пес, тренований на розшук динаміту, якраз і винюхував ту скриньку. Сніг набивався псові до ніздрів, за такої погоди не працюється навіть собакам; вівчарка крутила головою, сумно роздивлялася людей, яким заборонили заходити до велетенських залів аеропорту імені Кеннеді.

Очікуючи на рішення, щодо вигаданої бомби та цілком реального відльоту додому, я мерзнув, згадуючи свій перший американський сніг цього року,— побачив я його місяць тому, в містечку Лоуренс у штаті Канзас, куди місцевий університет запросив мене до читання лекцій.

Вранці сухе листя під вікнами блищало від паморозі. Йшла середина листопада; відлітаючи з Нью-Йорка на захід, я не узяв з собою нічого теплого — на берегах Атлантики температура ще була досить висока. Коли я відчув холодний канзаський вітер, першою думкою було сховатися, замкнутись у теплій готельній кімнаті і відсидітись, перечекати перший мороз. Але вранці задзвонив телефон, і я зрозумів, що доведеться вийти.

Нині неділя,— казав мій давній приятель, американець, місцевий славіст.— І навіть тобі, безбожникові, корисно буде глянути, як ми молитимемось. У нас тут на все університетське містечко одненька молитовня — ти піди, там тепло...

Я пішов.

У круглій залі з колонами, що підтримували прозоре склепіння стелі, стояли люди з пюпітрами.

Молімося! — закликав чоловік у зеленому одягу в центрі зали.— Я помовчу, а ви, кожен подумки, помоліться — кожен тому, в що вірує...

Двоє гітаристів.за спиною в чоловіка заграли щось приємне, й ті, хто хотів, заспівали під музику. Ліворуч од мене мала дівчинка випорснула з-під маминого нагляду й швидко-швиденько поповзла між кріслами в напрямку, відомому лише їй.

Подумаймо про війну,— сказав чоловік у зеленому, перекрикуючи гітари,— подумаймо про війну, бо нам потрібно не тільки молитися, а й діяти, щоб її не було. Війна оберне усю цю красу на попіл: музику, і дітей, і нас з вами —ми повинні зробити усе, щоб війни не було...

Кожен замислився про своє під гітарний акомпанемент.

Потисніть один одному руки,— сказав чоловік у зеленому.— Гляньте в очі один одному й потисніть руки на знак того, ще ви прагнете миру...

Я потис руку велетневі бороданеві праворуч од себе, а тоді чоловікові й жінці, що стояли переді мною. Потім дівчинці, яка вже приповзла назад і дивилась на мене знизу. Ніхто не відав, звідки я, й тим природніша була наша спільність. Ми мовчали, дивлячись на пюпітри; мені давно вже, при всьому моєму атеїзмі, не було так гарно.

Зібрання не справляло враження натовпу, переповненого суто регілійними почуттями. Втім, вони не знали, що за два дні в Чікаго, на конференції американських єпископів, по-своєму, але теж скажуть про необхідність збереження миру, про те, що президент чи хто завгодно, розпалюючи воєнний психоз, діє не лише проти виборців, а й проти бога, зокрема їхнього американського бога, якого не можуть тішити безробіття й душевне сум’яття Америки...

Добре, що я завітав сюди, до маленького Лоуренса, що міститься в самісінькому центрі Штатів, до одного з найавторитетніших американських університетів. Я шість років не був тут — приємно було бачити, що містечко за цей час розрослося, студентів побільшало; так звана аудиторія Сміт, де я почав недільний день, забуваючи про перший американський сніг, теж відкрилася лише рік тому. Вчора я читав вірші в університеті; ми довго розмовляли про поезію і про те, що радянські люди й американці повинні знати одні одних ліпше.

Вважаймо, що з цього й починається моя книжка. Не спогадом про віддіт і винюхування вибухівки, а про степове містечко, куди мене запросили для дискусій та розмов про співробітництво.

Хай книжка, яку ви читаєте, почнеться зі слів надії, з певності того, що народи наші ніколи не зіткнуться на полі битви. Не можу вигадати ліпшого початку для книжки, що пишеться в сьогоднішньому Нью-Йорку. Хай буде мир — рукостискання знайомих і незнайомих американців зігріли мені пальці, в яких затиснуто авторучку.

Вже багато разів я повертався до думки про те, як розпочну цю книжку. Написав майже все, а вступу ще не було; я ввесь час думав, як же пояснити собі й вам — і чи треба пояснювати? — саму композицію її, те, чому стільки різнопланових матеріалів позапліталися в ній. Книжка писалася три місяці — якраз стільки, скільки я був зараз у Сполучених Штатах, переважно в Нью-Йорку; хотілося, щоб сторінки виникали по гарячих слідах подій та одночасно з ними. Після розділів ітимуть добірки вирізок з американської, переважно нью-йоркської, преси, все це за той самий період, коли я писав книжку; час мав застигнути у своїй окресленості, в твердих рамках реальних подій. Книжку написано в країні та про країну, де я бував багато разів, де в мене чимало друзів, яких я щиро люблю. Книжку написано в час, коли країна ця тяжко занедужала й не могла відхекатися. Коли тутешніх людей переповнювали ненавистю — багатьох переповнили.

Це було страшно. Мені ніколи з такою чіткістю не вдавалося простежити руйнівний вплив ненависті на країну. Ненависть самовбивча — я знав це завжди, але нині в Америці особливо чітко збагнув, як це відповідає дійсності.

Якщо книжка, яку ви почали читати, заслуговує на те, щоб пережити події, про які в ній написано, то запорука того лише в сумній істині, що ненависть буває довговічна, а повчальна самовбивчість її для деяких людей і держав підтверджується знову й знову.

В тому самому Лоуренсі один з тамтешніх гостей, судячи з таблички на піджаку, професор Прінстонського університету Герман Єрмолаєв, сказав мені: «Розрядки вам хочеться Не дочекаєтесь!» І я побачив вибляклі від злості очі людини, яка, певно, убила б мене, якби могла. Не знаю, хто він, звідколи в Америці, але ненависть я відчув...А ненависть пізнається поволеньки — вона, як загусла смола гіушкінського дерева