Віталій Олексійович Коротич - Лице ненависті

тоді нахилився до глядача, якого щойно привів, і сказав йому на вухо: «Убивця, якого шукають,— бухгалтер...»

Так що чайові треба давати. Розповідаю тобі про це, щоб ти теж знала, як тут багато що стало відвертим. Тим більше, що, доки не збагнеш усіх особливостей американського побуту, жити буде важко, а часом і небезпечно. А коли збагнеш ті особливості — теж не завжди легшає. Втім, у Нью-Йорку чимало такого, до чого ніколи не звикнеш, але й це американці вро- щують у свої логічні системи. А зараз, як завжди, повідомлення з преси, яку я читав, живучи в Нью-Йорку...

ПРЕСА (13)

З журналу «Тайм», 9 серпня 1982 р.

«Нарешті його створено, убивчо розкішний дарунок для чоловіків та жінок, в яких є все... У крамниці Біжана, де клієнтам пропонуються такі речі, як покривало з хутра шиншили за 95 тисяч доларів та флакони чоловічих парфумів по півтори тисячі, пропонується револьвер з золота за 10 тисяч доларів... Власник крамниці Біжан сказав: «Я хотів зробити щось дуже американське. Я прагнув створити такий револьвер, що навіть люди, які ненавидять револьвери, схочуть мати його, щоб торкати і гратися з ним, такий він чудовий». Отже, він створив у своїх майстернях у Флоренції револьвер з ручкою, оправленою в шкіру, з барабаном, на який пішло 56 грамів чистого золота, з кобурою із хутра норки...»

З газети «Дейлі ньюс», 13 жовтня 1982 р.

«Троє чи четверо озброєних людей увійшли до аптеки на 18-й авеню близько пів на п’яту пополудні й застрелили власника, Мілтона Шера, 73 років, двічі влучивши йому в голову. Тіло його знайшли в сидячому положенні у кімнаті для відпочинку, в кутку,—повідомили з поліції. Покупця, Розу де Женнаріо, вбили одним пострілом у голову. Де Жен- наріо зайшла купити сигарет...»

З журналу «Ньюсуїк», 4 жовтня 1982 р.

«11 мільйонів офіційно безробітних американців, на біду, помножено майже такою самою кількістю неофіційних безробітних. Є півтора мільйона розгублених робітників, які припинили активні пошуки місця, бо не вірять у його існування; два з половиною мільйони робітників, зайнятих лише частину дня, хоч бажають вони трудитися повний робочий день; три мільйони шістсот тисяч робітників, які зайняті погодинно, але хотіли б працювати більше; чверть мільйона безробітних, яким по 14—15 років, яких і безробітними не вважають, і понад мільйон робітників на перекваліфікуванні... Лиш чотири мільйони триста тисяч безробітних дістають нині допомогу по безробіттю...»

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 14 червня 1982 р.

«Увага: безробіття може виявитись шкідливим для вашого здоров’я. Існує виразний і прямий зв’язок між безробіттям та фізичним і розумовим комфортом»,— сказав доктор Еліот Лібау.

У приміській зоні Детройта вживання заспокійливих та антидепресивних ліків цього року збільшилося на 25 відсотків. Число хворих, що вдаються до психіатричної допомоги, зросло за минуле півріччя на 15—20 відсотків. У Хартфорді, штаті Коннектікут, половина усіх робітників, звільнених з заводу авіакомпанії, нарікають на безсоння. Один з трьох скаржиться на болі у животі, один з восьми запиває...

Соціолог Гарві Бреннер з університету Джона Гопкінса підрахував, що зростання безробіття на один процент збігається з тим, що на чотири відсотки більше людей потрапляє до тюрем, на 5,7 відсотка більше гине від убивств, на 4,1 відсотка, більше самогубців, на 4,3 процента чоловіків і на 2,3 жінок, зростає відвідування психіатрів і на 1,9 процента більше гине від хвороби серця, від цирозів печінки...»

РОЗДІЛ 9

На вечір в українському клубі на Четвертій вулиці прийшов Семен Кац. Клуб міститься у районі, катастрофічно збіднілому за останні півстоліття, і утримується на пожертви старих емігрантів, їхніх дітей, онуків, родичів, прихильників. Дивний це будино з крутими й вузькими сходами, з притуленими залами, до яких заходиш крізь вузькі двері й маленькі передпокої, з баром, який оформили на початку тридцятих років і не переоформлювали відтоді, отож він виглядає як шедевр дизайну в стилі «ретро». Люди, що ходять сюди, переважно постаріли разом з клубом і знайомі між собою багато десятків літ.

Семен прийшов сюди обережно; передусім тому, що район цей давно вже став міським дном і на хідниках повно постатей, переступаючи через які, ніколи не можна мати певності, що тебе не схоплять за ногу. Сюди, в район вулиці Бауері, американські соціальні центрифуги накидали чимало тисяч людей: це давно уже символ безнадії та останнього рубежу. В більшості люди з Бауері до всього байдужі чи люті зразу на все: найчастіше їхні почуття узагальнені, і в цьому ще одна небезпека. Тут грабують чи убивають несподівано й мовчки; водії, проїжджаючи тут, замикають зсередини двері в автомобілях, щоб ніхто не пограбував на ходу; жінки біжать бруківкою — подалі від брудних стін, до яких тиснуться тутешні пожильці. Можете повірити мені, що Семенові Кацу належало набратись хоробрості, щоб прийти сюди пішки. Але він дуже хотів зі мною побачитись.

Я не знав, що він прийде, і читав зі сцени вірші, бо запросили мене саме для цього. Не скажу, що аудиторія складалася з поцінувачів поезії, але нині я потребував саме таких. На цьому острові доброти й відстояної в сторіччях робітничої порядності можна було перевести подих від люті, якою мимоволі набрякає душа. Ці люди вміли протистояти, вміли зберігати себе і збереглися в більшості нехай неначитаними, та неозлоблени- ми — з чіткими критеріями добра й зла. Тому, коли на тлі спокійних, уважних і майже непорушних облич виникла фігура Семена Каца з метушливими очицями — очі було видно зі сцени, вони мовби збільшились від тривоги,— я зразу його побачив. Зала в українському клубі широка, але не розтягнута вглиб, вхідні двері просто напроти сцени, і лампа над дверима

добре висвітлює обличчя; тому я зразу його побачив. Семен Кац не шукав, де сісти; він поклав на тацю при вході п’ять доларів — там збирали добровільні пожертви на ремонт клубу та на українську робітничу пресу — пожертва ставала вхідним квитком; Семен притулився до стіни й уважно втупився у мене.

Це був останній жовтневий суботній вечір, вечір Хеллоуїна (я розповідав про нього, коли молодь, особливо дітлахи, одягає найнеймовірніші маски й ходить з дому в дім).

По Бауері костюмовані діти не ходять, в українському клубі нині їх не було.

Існує вчення російського психолога Ухтомського про домінанту — вогнище збудження, навколо якого поширюється хвиля, яка збуджує інші центри; вогнище це має бути, так би мовити, перезбудженим, тоді й починається іррадіація довкруг нього. В суспільстві подібно: злість, яку тут провокують, всю адресуючи нам,