Дуглас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

я хотів почути її перший, — він підійшов до полиці, на якій стояла стерео-апаратура Річарда та вставив касету в магнітофон.

— Не хочеш сказати вступне слово?

— Це касета, — сказав Дірк, — з автовідповідача С'юзан Вей. У Вея була звичка залишати довгі…

— Так, я знаю. А вранці наступного його секретарка бігала навкруги та збирала його балаканину, бідолаха.

— Отже, я вважаю, що на цій касеті може бути повідомлення, залишене Ґордоном Веєм минулого вечора з машини.

— Зрозуміло. Добре. Вмикай.

Елегантно вклонившись, Дірк натиснув на кнопку.

«О, С'юзан, привіт, це Ґордон, — знову сказав запис. — Я зараз уже їду до котеджу».

— До котеджу! — їдко вигукнув Ґілкс.

«Це вечір четверга й зараз… 8:47. На дорозі погана видимість. Слухай, до мене на ці вихідні приїжджають люди зі Штатів…»

Ґілкс вигнув брови, глянув на годинник і записав щось у записнику.

Коли в кімнаті залунав голос мертвого чоловіка, і Дірк, і сержант поліції відчули мороз поза шкірою.

«…просто диво, що я не лежу зараз мертвий у канаві, оце була б пригода, залишити свої останні слова на чиємусь автовідповідачі, чому цим…»

У напруженому мовчанні вони слухали відтворення всього повідомлення.

«Така вже проблема з цими розумниками: вигадають одну чудову річ, що дійсно працює, а тоді очікують, що ти їх роками фінансуватимеш, поки вони розважаються розрахунком тривимірних карт своїх пупків. Вибач, мені доведеться зупинитися та зачинити як слід багажник. Я швидко».

Потім почувся приглушений звук падіння слухавки на пасажирське сидіння, а кілька секунд по тому вони почули, як відчинилися двері авто. Весь цей час було чутно булькотіння музики з магнітоли.

Кілька секунд по тому почувся далекий, приглушений, але очевидний подвійний постріл з дробовика.

— Зупини плівку, — різко сказав Ґілкс і глянув на годинник. — Три хвилини та двадцять п'ять секунд після того, як він сказав, що було 8:47, — він знову подивився на Дірка. — Залишайся тут. Не рухайся. Нічого не чіпай. Я запам'ятав розташування кожної частинки повітря в кімнаті, я знатиму навіть дихав ти чи ні.

Він швидко розвернувся та пішов. Дірк чув, як він казав, спускаючись сходами: «Тікет! Зв'яжись з офісом WayForward, отримай деталі автомобільного телефону Вея: який номер, яка мережа…» — голос затихнув.

Дірк швидко зменшив гучність на підсилювачі та продовжив слухати касету.

Якийсь час грала музика. Дірк розчаровано стукав пальцями. Досі тривала музика.

Він не надовго натиснув на кнопку швидкого перемотування вперед. Досі музика.

Він збагнув, що він щось шукає, але не знає, що саме. Від цієї думки він прикипів до місця.

Він абсолютно точно щось шукав.

І абсолютно точно не знав, що саме.

Розуміння того, що він не знає точно, чому він робить те, що він робить, раптово жахнуло та напружило його. Він повільно, як відчиняють двері холодильника, розвернувся.

Поруч із ним не було нікого, принаймні, він нікого не бачив. Але він відчував мороз поза шкірою, і це йому не подобалося більше за все.

Він сердито прошепотів:

— Якщо хтось мене чує, почуйте ось що. Мій розум — мій центр, і за все, що в ньому відбувається, відповідаю я. Інші люди можуть вірити в те, в що їм приємно вірити, але я не робитиму нічого, якщо добре не розумітиму навіщо це потрібно. Якщо вам щось потрібно — дайте мені знати, але не смійте лізти в мій розум.

Він тремтів від глибокої первісної люті. Повільно та майже жалюгідно мороз залишив його та наче змістився в кімнату.

Дірк спробував слідкувати за ним своїми відчуттями, але його відразу відволік несподіваний голос, який звучав на межі чутності разом із далеким виттям вітру. Це був пустий, переляканий, збентежений голос, не більше ніж шепіт, але він був, його було чутно, він був записаний на касеті автовідповідача. Він казав: «С'юзан! С'юзан, допоможи мені! Допоможи мені, ради бога. С'юзан, я помер…»

Дірк різко розвернувся та зупинив плівку.

— Вибачте, — ледве чутно прошепотів він, — але я маю зважати на інтереси мого клієнта.

Він трохи відмотав плівку назад, до того, як почався голос, встановив нульовий рівень запису та натиснув «Запис». Він не зупиняв плівку, стираючи і голос, і все, що могло бути після нього. Якщо за цією плівкою встановлюватимуть час смерті Ґордона Вея, не треба, щоб після цього когось бентежив голос Ґордона, навіть якщо цей голос лише підтверджував, що він помер.

У повітрі біля нього неначе стався потужний вибух емоцій. По кімнаті промчала якась хвиля, залишаючи по собі тремтіння меблів. Дірк дивився туди, куди вона начебто рушила, на полицю біля дверей, на якій — Дірк раптом збагнув — стояв автовідповідач Річарда. Апарат почав судорожно гойдатися на місці, але коли Дірк наблизився до нього, завмер. Дірк повільно та спокійно простягнув до нього руку та натиснув кнопку, що вмикала режим відповідача.

Хвилювання в повітрі знову перетнуло кімнату, наблизившись до довгого столу Річарда, на якому поміж стосів паперів і флоппі-дисків стояли два старі телефони з дисками для набору номера. Дірк здогадався, що має відбутися, але волів спостерігати, а не втручатися.

Слухавка одного з телефонів випала зі свого місця. Дірк почув із неї гудіння. Потім повільно, з відчутним зусиллям, диск почав обертатися. Він нерівно повертався, повертався, дедалі повільніше, а потім раптово крутнувся назад.

Якусь мить нічого не відбувалося. Потім важелі на телефоні натиснулися, знову піднялися, і зі слухавки знову почулося гудіння. Диск знову почав обертатися, але скрипів ще сильніше, ніж попереднього разу.

І знову він зірвався.

Цього разу пауза була довшою, а потім увесь процес повторився ще раз.

Коли диск зірвався втретє, відбувся раптовий вибух люті — весь телефон підскочив у повітря та полетів через кімнату. У польоті шнур слухавки зачепився за настільну лампу, і вона гепнулася на підлогу, тягнучи за собою проводи, кавові чашки та флоппі-диски. Стос книг злетів зі столу та впав на підлогу.

У дверях зі скам'янілим обличчям стояв сержант Ґілкс.

— Я зараз піду, — сказав він, — а коли повернусь, то не хочу бачити нічого такого. Це зрозуміло?

Він розвернувся та пішов.

Дірк стрибнув до магнітофона та натиснув клавішу перемотування назад. Потім розвернувся та просичав пустому повітрю:

— Я не знаю, хто ви, але здогадуюсь. Якщо вам потрібна моя допомога, ніколи більше не робіть з мене дурня!

Кілька секунд по тому знову зайшов Ґілкс.

— А, ось ви де, — сказав він і спокійним поглядом обвів місце катастрофи. — Я вдам, ніби нічого з цього не бачу, щоб не ставити такі питання, відповіді на які мене, я певний, лише роздратують.

Дірк