Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Друга книга про Дірка Джентлі, в якій пригоди холістичного детектива набувають божественного характеру.

«Зрештою, найважче йому було терпіти другу половину дня неділі й ту жахливу апатію, що починає з’являтися приблизно о 2:55, коли розумієш, що приймати сьогодні ще одну ванну вже немає сенсу, і що як би довго ти не витріщався на абзац у газеті, прочитати його все одно не зможеш, а отже й не скористаєшся тим новітнім революційним методом підрізання кущів, про який у ній ідеться, і що коли ти дивитимешся на годинник, його стрілки невідворотно наближатимуться до четвертої години, після якої потрапляєш у довге темне передвечір’я душі».

Навряд чи є збігом те, що в жодній мові Землі ніколи не з'являвся вираз «красивий як аеропорт». Аеропорти потворні. Деякі з них дуже потворні. Деякі мають таку потворність, якої можна було досягти лише навмисне доклавши до цього зусиль. Причиною їхньої потворності є те, що в аеропортах дуже багато людей, які втомлені, сердиті, щойно дізналися, що їхній багаж приземлився в Мурманську (аеропорт Мурманська — єдине виключення з цього непогрішимого правила) і більшість архітекторів намагаються відобразити це в своїх проектах. Брутальними формами і кольорами, що дратують нерви, вони прагнуть підкреслити мотив утоми й роздратованості; вони прагнуть полегшити остаточне розлучення мандрівника з його багажем, заплутати мандрівника стрілками, що вказують на вікна, на далекі вішалки для одягу або на поточне розташування Малої Ведмедиці на нічному небі; за будь-якої нагоди демонструють трубопроводи на підставі того, що це функціонально, але приховують розташування виходів до літаків (напевно, на підставі того, що вони не функціональні).

Оточена з усіх боків морем нечіткого світла й морем нечіткого шуму, Кейт Шехтер стояла й сумнівалася.

Від сумнівів вона страждала всю дорогу з Лондона до аеропорту Хітроу. Вона не була забобонною, ба навіть віруючою. Просто вона була жінкою, яка не була певна в тому, що їй слід летіти в Норвегію. Але чим далі, тим легше їй було повірити в те, що Бог, якщо він існує (і якщо є хоч якась імовірність того, що божественна істота, яка змогла вишикувати частинки під час створення Всесвіту, могла також зацікавитися впливом на транспортний рух по шосе М4) не хоче, щоб вона летіла в Норвегію. Усі ці клопоти з квитками, пошук сусідки, яка зможе доглянути за кішкою, потім пошук кішки, щоб сусідка змогла за нею доглянути, раптове протікання даху, зникнення гаманця, погода, несподівана смерть сусідки, вагітність кішки — все це було схоже на добре організовану кампанію, що починала набирати божественних масштабів.

Навіть таксист — коли вона зрештою знайшла таксі — спитав:

— Норвегія? Навіщо ви туди летите?

А коли вона не відповіла миттєво «Північне сяйво!» або «Фіорди!», а натомість на мить спантеличилась і прикусила губу, він знову заговорив:

— Зрозуміло. Б'юсь об заклад, що вас туди хлопець тягне. Ось що я вам скажу: скажіть йому, щоб ішов до дідька. Летіть краще на Тенерифе.

А це непогана думка!

На Тенерифе.

Або навіть, — на мить наважилася подумати вона, — додому.

Вона мовчазно дивилася крізь вікно таксі на розлючений рух транспорту й думала про те, що якою б холодною та жалюгідною не була погода тут, це ніщо проти погоди в Норвегії.

Або, дійсно, вдома. Вдома зараз такий самий мороз, як у Норвегії. Мороз, а посеред нього гейзери з пари, що виривається з-під землі, стикається з крижаним повітрям і розчиняється поміж стрімчаками Шостої Авеню.

Навіть поверховий погляд на життєвий шлях, яким Кейт слідувала впродовж своїх тридцяти років, без жодного сумніву викриє в ній жительку Нью-Йорка. Але жила вона в цьому місті недовго, більшу частину свого життя вона провела деінде. Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Європа та ще й період блукань Південною Африкою, що трапився п'ять років тому, після того, як під час нещасного випадку при викликанні нью-йоркського таксі вона втратила Люка, з яким вони були щойно одружені.

Їй подобалося вважати, що Нью-Йорк — її дім, що вона сумує за ним, але насправді вона сумувала лише за піцою. І не просто за якоюсь піцою, а за тією піцою, яку привозять тобі додому, якщо зателефонуєш і попросиш про це. Лише така піца була справжня. Піца, заради якої треба виходити з дому й сидіти за столом, дивлячись на червоні паперові серветки — це несправжня піца, хоч скільки б пепероні та анчоусів на неї не клали.

Жити в Лондоні їй здебільшого подобалося; за винятком, звісно, проблеми з піцою, через яку вона скаженіла. Ну чому ніхто не доставляє піцу? Чому ніхто не розуміє, що фундаментальною особливістю самої природи піци є те, що її приносять до твоїх дверей у гарячій картонній коробці, щоб ти витягнув її з жиронепроникного паперу та їв згорнутими скибками, сидячи перед телевізором? Який фундаментальний недолік мають ці дурні, пихаті, ледачі англійці, через який вони не можуть втелепати таку просту річ? З якоїсь дивної причини це було єдине розчарування, яке вона не могла прийняти, з яким не могла навчитися жити, і приблизно раз на місяць її охоплювала сильна депресія, і тоді вона телефонувала до якої-небудь піцерії, замовляла там найбільшу, найдорожчу піцу, яку могла описати — по суті піцу з піцою — а потім ввічливо просила доставити її додому.

— Що зробити?

— Доставити. Запишіть, будь ласка, адресу…