Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

додому, я виявила, що на мене чекає лист, який моя бідолашна дитина написала по прибутті у Сент-Лу. Боюся, у ньому немає нічого, що могло б зацікавити Вас, та все ж я подумала, що Вам, мабуть, краще самому поглянути.

З удячністю за виявлену Вами доброту,

щиро Ваша

Джейн Баклі

У мене клубок підступив до горла – таким невимовно буденним, анітрохи не затьмареним передчуттям трагедії було послання, що додавалося:

Люба мамо,

я прибула на місце благополучно. Поїздка вийшла цілком комфортабельна: у вагоні було тільки двоє пасажирів до самого Ексетера.

Погода тут просто чудова. Нік начебто зовсім здорова й весела — трішки, може, й знервована, але все ж не збагну, звідки така нагальність у її телеграмі. Справа цілком чекала до вівторка.

От наразі й усе. Ми зараз підемо пити чай із якимись сусідами. Вони австралійці й винаймають сторожку. За словами Нік, «добряки, але спасу від них немає». Скоро у неї гостюватимуть ще й місіс Райс і містер Лазарус, який торгує картинами. Я опущу цього листа в скриньку біля брами, і тоді він прибуде разом з рештою пошти. Завтра напишу тобі знову.

Твоя любляча донька

Меґґі

P. S. Нік сказала, що існує причина, чому вона викликала мене телеграмою. Мовляв, пояснить мені все після чаю. Вона дуже дивна і смикана.

– Голос із того світу, – тихенько сказав Пуаро. – І він повідомляє нам… аж нічого.

– І знову скринька біля брами, – знічев’я зауважив я. – Та сама, куди, якщо вірити Крофту, він опустив заповіт.

– Так, начебто опустив. Дивно це все. Ох, як же дивно!

– А більше з ранковою поштою вам нічого цікавого не прийшло?

– Нічого, Гастінґсе, і я дуже засмучений. Блукаю в темряві – ще й досі блукаю. І нічогісінько не розумію.

У цю мить задзвонив телефон. Мій друг підійшов зняти слухавку.

І я одразу ж помітив, що вираз його обличчя змінився. Реакція Пуаро була дуже стримана, та все ж він не зміг приховати від мене свого надзвичайного збудження.

Його власна участь у тій розмові обмежилася лаконічними репліками, тож мені не вдалося збагнути, про що саме йшлося.

Та незабаром він – зі словами «Très bien. Je vous remercie»[127] – поклав слухавку й повернувся до мене. Його очі світилися від хвилювання.

– Mon ami, а що я вам говорив? Справа зрушила з мертвої точки!

– У чім річ?

– Дзвонив мсьє Чарльз Вайз. І повідомив мені, що з ранковою поштою він отримав заповіт, підписаний його кузиною міс Баклі і датований 25 лютого цього року.

– Невже? Той самий заповіт?

– Évidemment[128].

– Знайшовся таки?

– І то дуже вчасно, n’est-ce pas?

– Як гадаєте: він правду каже?

– А чи документ увесь час був у нього? Адже саме це ви маєте на увазі? Що ж, тут усе якось дивно. Але одне можна сказати напевне: як я вам і говорив, якщо мадемуазель Нік буде оголошено мертвою, події не змусять на себе чекати – і осьде вони, а як же інакше?

– Ти ба, – сказав я, – тож ви мали рацію. Гадаю, це той заповіт, у якому Фредеріка Райс фігурує як основна спадкоємиця?

– Містер Вайз не уточнив його змісту. Для цього він завеликий педант. Але, здається, немає підстав сумніватися, що цей заповіт – той самісінький. Засвідчений, як сказав він мені, Еллен Вілсон та її чоловіком.

– І ми повертаємося все до того ж, – підсумував я, – до Фредеріки Райс.

– До суцільної загадки!

– Фредеріка Райс… – пробурмотів я не до речі, – звучне ім’я…

– Звучніше, ніж те, яким кличе її власна подруга. «Фреді», – тут він скривився, – ce n’est pas jolie[129] для молодої дами…

– У «Фредеріки» небагато скорочених форм, – пояснив йому я. – Це ж не «Марґарет», де їх набереться з півдюжини: Меґґі, Марґо, Медж, Пеґґі…

– Ваша правда. Ну що, Гастінґсе, тепер вам полегшало? Від того, що події закрутилися?

– Так, звісно. Скажіть, ви очікували саме на це?

– Ні, не зовсім. Я, у своїх прикидках, не розраховував на що-небудь конкретне. І стверджував тільки те, що в разі досягнення певного результату причини, які привели до нього, повинні проявити себе.

– Так, – шанобливо видобув я.

– І що ж то я саме збирався сказати, коли задзвонив телефон? – міркував мій друг уголос. – А, згадав: той лист від мадемуазель Меґґі. Я хотів іще раз перечитати його. Засіло в голові таке враження, наче щось у ньому здалося мені досить дивним.

Я взяв аркуша там, куди кинув, і передав його Пуаро.

Той мовчки продивлявся написане. А я підійшов до вікна подивитися, як у бухті змагаються яхти.

Аж раптом здригнувся від крику. Я обернувся – мій друг схопився за голову й розгойдувався взад і вперед, вочевидь не знаходячи собі місця від горя.

– Ох! – стогнав він. – Та я ж був сліпцем… сліпцем.

– Що сталося?

– Багатоходова комбінація? Заскладна, хіба не так я казав? Mais non[130]. Усе до примітивного просто. А я, нещасний, цього не збагнув… не помітив…

– Господи милостивий! Пуаро, та що ж це вас там раптом осяяло?

– Заждіть… заждіть, ані слова! Мені треба привести до ладу думки. Впорядкувати їх наново у світлі цього колосальної ваги відкриття.

Схопивши перелік своїх запитань, він мовчки пробігав їх очима, а його вуста беззвучно ворушилися. Раз чи двічі він енергійно кивнув.

А потому, відклавши свій список, заплющив очі і відкинувся в кріслі. Я вже подумав, що мій друг, мабуть, спить, коли той раптом підняв повіки й зітхнув.

– Ну звісно! – вигукнув він. – Усе стає на свої місця! Все, що збивало мене з пантелику. Все, що здавалося мені трохи дивним. Жодна деталь не залишилася без пояснення.

– Ви хочете сказати… що все зрозуміли?

– Майже… все найістотніше. Подекуди мої припущення були правильні. А в інших випадках – сміховинно далекі від істини. Але тепер усе ясно. Сьогодні я дам телеграму з двома запитаннями, хоча відповіді відомі мені наперед. Вони в мене тут. – І він стукнув себе по чолу.

– А коли надійде зворотне повідомлення? – зацікавлено спитав його я.

Але детектив стрибком зіп’явся на ноги.

– Mon ami, пам’ятаєте слова мадемуазель Нік про те, що їй завжди хотілося поставити в «Домі на околиці» п’єсу? Сьогодні ввечері ця вистава таки відбудеться. Але режисером стане Еркюль Пуаро. Сама ж міс Баклі лише гратиме роль. – Тут він