Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

21 глава, Діана

Діана. 

Наступного дня я поверталася з інституту в хорошому гуморі. Нас упіймала після занять “добра” прибиральниця зі смішним кудлатим волоссям та тонкими бровами, що скидалися на дві риски. Її хитрі очі час від часу звужувалися, коли помітила мене, Давида, Надю та Назара в коридорі. 

“Добре, що Зоря тут не вчиться, — думала до себе, червоніючи від промови нашого викладача. — Бо тоді б перепало і їй…”

Якщо описати слова Володимира Семеновича коротко, то, схоже, він намагався сказати: “Я днями й ночами вчу вас, вчу! Не набий собі на тому кокуш, кажуть вже інші викладачі! А ви тільки те й робите, що ганьбите мою роками сформовану особистість!” 

Взагалі, звісно, його слова звучали не так, але я от в ту мить зрозуміла їх саме таким чином. Коротко, та без промов про нашу безпеку та відповідальність. 

Покивавши головами, ми вийшли з кафедри, а потім “добра” прибиральниця вирішила провчити нас. Адже, не дай Боже, ми б щось утнули за той проміжок часу! Тож ми залишились ще на годину знущань, миючи підлогу в тому злостивому спортзалі. 

— Хай йому грець! — вигукнула я. — Та щоб я хоч раз сюди пришкандибала вночі! 

Натомість Надя взагалі не переймалася щодо покарання. Вона якраз вийшла в ефір (зрозуміти б що взагалі цікаво тим людям. Але, схоже, дві тисячі людей думають інакше). 

— Привіт, мої любі фоловери! — вона взяла до рук швабру та заходилася танцювати, ніби кінозірка з телевізору. — Сьогодні в нас день прибирання! Давайте челендж: чи справляться мої друзяки, — вона поглянула на мене, кивнувши, — за короткий проміжок часу? 

Взагалі ми не дурні, щоб погодитись на таке от змагання. Але через хвилину зал було розділено на три частини. Чому три? Бо пресвітла Надія – оператор та відповідач на коментарі підписників, які, до речі, зросли протягом ефіру до декількох тисяч! 

Давид тримав свою швабру впевнено та суворо. Натомість Назар увесь час ніяково позирав, не знаючи, що й сказати. Я ж, увійшовши в азарт, аж заскреготіла зубами, очікуючи початку. 

— Руш! — вигукнула голосно Надія, сплеснувши в долоні. — Діана біжить по своїй частині, бризкаючи на підлогу суперників! Який хід! Молодець, Лашкевич! — коментувала щаслива цімборашка.

— Так не чесно! — сміючись загорлав Давид. 

— Давиде, мінус п'ять очок за коментарі! — відказала Надія, направивши камеру на спітнілого Величка, що сів на підлогу, зовсім мокрий та сумний. 

— Невже Назар виходить з гри? Один, два…, — почала рахувати подруга, уявляючи себе суддею, схоже, боксу (до чого тут він?). — Три! Величко встав та побіг! Що я бачу?! Невже нова тактика?! Хто ж переможе? 

 

Переміг у висновку ніхто. Адже ми, повністю мокрі, не змогли вирішити кому передати перемогу. Розчервонівшись, Загородній так сміявся, що аж схопився за живіт, а Назар теж радів, що зміг добре провести час. 

На щастя, ми змогли перевдягнутися в спортивну форму, яку якраз брали на фізичну культуру. А Надя набрала ще тисячу фоловерів (зрозуміти б, що означає це слово…). 

Тож у висновку день минув не задарма. Назар поїхав на своєму ровері додому, махнувши мені рукою. Вечірнє сяйво приємно лягало на його тонкі риси обличчя. Колеса швидко закрутилися, і транспорт зник на дорозі, заїхавши за ріг якогось з будинків. 

Давид йшов поруч, трішки відставши, аби не наштовхнутися на ще одну сварку з Величко. Хоч ми й добре провели час, але друзями вони, напевно, стануть ще не скоро. Якщо, звісно, стануть. 

Загородній виглядав спокійно та чомусь літав у хмарах. Підійшовши до нього, я поглянула прямісінько в очі, які ніби сяяли зірками. Здивовано поглянувши на мене, парубок аж почервонів, та невдовзі повернув собі звичайний колір обличчя. Стукнувши пальцем по лобі, він хитро посміхнувся: 

— Що хочеш? 

— Недуйдавий! — вигукнула я, схопившись за лоба. — Нащо бити?! 

— Та я ж легенько, — стенув плечима Давид, пішовши вперед.

Образа миттю зникла, і я знову наздогнала його. 

— Ще трохи, і я б тебе перемогла! Вдома я була королевою прибирання! — задерши високо носа, відказала я. 

— М-м-м…, — протягнув Давид, ніби й не чуючи. — Сама себе назначила? 

Зупинившись, я поглянула на сонце, яке так і палало різними барвами. Загородній не зрозумів, що відбувається, а тому також зупинився. Невдовзі залунала тиша, і почувся спів цвіркунів. 

— Давиде, я хочу вам дещо розповісти, — почала я, і хлопець аж зашарівся, перевівши погляд на мене. — Чи будете ви…, — його очі засяяли, а волосся легенько підсвітило сяйво від сонця, що сідало за обрій. Птахи тихо співали пісню, а я підійшла ще ближче, — королем прибирання? 

Хлопець наче спохмурнів. Він нагадав кульку, яка миттю здулася, і очі також перестали сяяти. 

— Щось не те? — не зрозуміла я, побігши за ображеним Загороднім. — Я щось не те сказала?

— Ні, все в нормі. — Коротко відповів Давид. 

Він зупинився та, узявши наплічник однією рукою, поглянув на мене. Чомусь серце хотіло вискочити з грудей. Чи то воно так здавалося. Поряд не було нікого, лише іноді проїжджали автівки, випускаючи безхмарний дим смороду. Та мить, і все знов поверталось на місце. Листя дерев кружляло свій танок, який ніхто не міг зрозуміти. Хоча, ні. Лише ми розуміли його сутність. 

Неначе мара сповзла з очей, коли Давид тихенько запитав. Навіть не запитав. Ні, він сказав, питаючи в мого серця. І ці слова відлюнювали в голові протягом декількох хвилин. 

— Діано, ти мені подобаєшся. Може, сходимо з тобою кудись, погуляємо? 

Що в такі моменти відповідали в романтичних фільмах, які дивилася цімборашка? Я не пам'ятала. Все вилетіло з тої макітри, коли він проказав ці слова. Спокійно та впевнено. 

Але всередині наче хвилювався, що я втечу, як з Назаром. Та я стояла, кліпаючи очима. 

— Ем…, — слова просто застрягли десь у горлі, і я продовжувала стояти. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍