Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

Видихнувши, парубок сумно рушив вперед. Але я не стала його наздоганяти. Просто вигукнула: 

— А о котрій годині, і де саме? 

Зупинившись, він повернув голову та спокійно відповів: 

— Перша година дня. Я скину координати на емейл, бо ще загубишся, — ледь помітно посміхнувшись, Загородній рушив вперед. А я продовжувала ловити очами листя, що падало навкруги. 

— І ти погодилась?! — аж застрибала по ліжку від хвилювання, Надя. 

— Я не знала, що роблю! Це наче була не я! Хотіла якось гарно відповісти, а спитала: “О котрій годині”! Леле, він подумає, що я якась недуйдава! — аж зарюмсала я. 

І в цю мить телефон завібрував. Діставши його з кишені, помітила знайоме обличчя мамці. Цікаво, чому вона дзвонить так пізно? 

— Доню? — вмикнулась камера, і я зауважила трохи заплакане лице матері. 

На задньому плані почулись крики та стукіт у двері. Але мамця продовжувала спокійно дивитися на мене. 

— Якщо що, то я нічого не казала! — вискочивши за двері, мовила Надя. От язиката! Ні дня не мовчить! І коли тілько встигла…? 

— Мамо, от чом по відеозв'язку? Я ж в кімнаті не прибрала…

Але мою увагу привернув стукіт на задньому плані. Він наростав, і наростав, але далі я почула голос одного з близнюків. Схоже, Славка. 

— Мамцю, він зараз виб'є двері! Ми не можемо його тримати! 

— Що там трапилось? — спитала я, позираючи на задній план, щоб зрозуміти що там відбувається. Та мама лише кисло всміхнулась та сіла трохи ближче до екрану, аби я не розгледіла. 

— Тато трохи у шоці щодо твого побачення, — відказала вона, засміявшись. 

Залунав голос няньо, який, схоже, не радів таким швидким, на його думку, подіям. 

— Байка, байка! Я покажу йому, як до моєї донечки залицятися! Буде з нього шовдарь на вечерю! — гукнув няньо. — Не вірь йому, не вірь! — але зв'язок враз обірвався, і мамця вже спокійно сиділа на вулиці, поглядаючи на моє знічене обличчя. 

— Чоловіки…, — махнувши рукою, посміхнулась. — То як ти, доню? 

— Навіть не знаю що й сказати… Це така важлива подія для мене! А якщо знов щось бовтну? — я опустила погляд та втупилась у ковдру на ліжку. 

— Чого це моя маненька сумує? Невже так миригує через таку дрібничку? 

— Дрібничку?! — вигукнула я, підвівшись. — Це не дрібниця! Та й… Давид… моє серце наче зупинилось в той момент. Поколювання, метелики в животі та спокій поряд з ним… Таке не відчувала з Назаром. Але Загородній…

— Доню, це просто кохання, — зупинила мої роздуми мамця. Вона з теплотою обвела стіну позаду мене та враз зупинилась. — Ти валізу розбирала? — спитала вона, дещо нервуючи. — Знаходила пакуночок? 

Та я лише помахала головою, кажучи: “Ні”. Мамця аж сплеснула в долоні. 

— Отакої! Ану подивися в маленькій кишені своєї валізи! — наказала вона мені. 

Злізши з ліжка, я повернула телефон на себе та підійшла до шафи, де стояла моя невеличка порожня валіза. Відкривши її, почала ритися, але нічого не знаходила. Натомість мамця спокійно сказала, побачивши мої невдалі пошуки: 

— Всередині маленька кишенька! Напевно, там, — махнула вона рукою. 

— Напевно?! — розізлилася я. 

Та подивитися подивилася. Всередині й справді містилась невеличка власноруч пришита кишеня з яскравої тканини. Все у маминому смаку. Засунувши туди руку, відчула якийсь невеличкий пакуночок. 

— Так, це він. — З гордістю зауважила мамця, яка й досі слідкувала за мною по відеозв'язку. 

Розгорнувши його, я побачила сріблясту річ, яка майоріла на світлі різнокольоровими вогниками. Вона була схожа на сердечко, всередині якого містився короткий напис: «НДРЖ». 

— На день рибожерки? — посміялася я. 

Та мамця лише скептично підняла брови.

— Ха-ха! Дуже “смішно”, — сердито відповіла вона. 

Мій погляд так і прикувала цей дивний кулон. Цікаво, звідкіля він тут? 

Побачивши моє ще більше здивування, мамця спокійно пояснила: 

— Поклала тобі ще звечора. Не побачила навіть! — засміялася вона. — Цей кулон передається по жіночій лінії усього роду Лашкевичів. Твоя бабця, прабабця та я носили його, коли виходили заміж. Тож…

— Мамо! — враз обірвала її я. — Але ж… я не можу це забрати собі! Тим паче перше побачення, а до весілля, як до гори Говерла чалапати! 

— Та він же тобі подобається? — спитала мама, тепло поглянувши в мої очі. Я ледь помітно почервоніла. 

— Схоже, що так. Давид особливий… хоч і бісить іноді. Та він… хороший. 

— Взагалі то я питала про кулон, але то таке, — махнула рукою мамця, повернувши мене до реалій. 

— Мамо! 

— О, хтось розлютився! Моє ж ти потятко! — ще дужче засміялася мамця.

Тож скоро мав настати той самий день. В очікуванні прекрасного я хутко заснула, чуючи за вікном звук від автівок та гучних мотоциклів, що проїжджали повз. День, який запам'ятаю надовго. 

Пояснення слів: 

Потятко – пташеня; 

Байка, байка – не біда, не біда; 

Не набий собі на тому кокуш! – зазнати невдачі; 

Недуйдавий – ні на що не здатний; 

Цімборашка – подруга; 

Бовтнути – сказати щось, не обдумавши.