Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

свій стан раціонально. — Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.

За дверима палати в коридорі хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, відразу ж розвіявся. А на обличчі разом із виразом полегшення з’явилася усмішка, бо згадалося — і не випадково — його єдине перебування в лікарні, в дитячій лікарні, куди його привезли з двостороннім запаленням легенів. Згадалася палата на шість хворих, кашляючих чоловічків. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою під очима, прикрашеними зморшками.

— Андрюкасе, вип’єш другий кухлик гарячого киселю? — її голос прозвучав у пам’яті так само чітко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаєш?»

Звісно, він зачекає. І не тому, що Поль, а точніше, його тато, дещо Андрюсові винен. Він чекатиме, бо інакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якої відвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю ні з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скуті руки — практично в прямому сенсі, коли у людини немає свободи руху, то єдине, що може принести радість чи хоча б відволікти, це розмова.

Півгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла ліжечко на коліщатках назад у палату разом із його «пасажиром». Припаркувала на колишнє місце і знову натиснула на педаль фіксації коліс, — своєрідне ручне гальмо ліжка.

— Ну як там процедури? — спитав привітно Андрюс.

— Я не на процедурах був, — Поль ледь помітно хитнув головою. — Мене наскрізь оглядали через якийсь апарат. Щось заміряли.

Андрюс розуміюче закивав.

— Я вже втомився, тому можеш іти, — додав Поль і позіхнув упіврота.

Андрюс підвівся зі стільця, зробив крок до дверей і зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напівсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.

— Ой, вибач! Там, у тумбочці, відчини! На другій полиці.

Андрюс сів навпочіпки перед білою тумбочкою. Побачив на стосі книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усередині лежали дві банкноти по двадцять євро.

— Татко сказав, щоб ти сьогодні взяв двадцять, а другі два­дцять — завтра, — пролунав поряд сонний голос Поля.

Сховавши двадцять євро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчикові, котрий вже заплющив очі, і тихенько вийшов із палати.

Повертатися додому з двадцятьма євро заробітку в кишені не хотілося. Тим більше, що післязавтра треба платити господині квартири за місяць. Гроші на квартиру із самого початку відкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловік має заробляти більше за дружину. Принаймні так Андрюсові думалося. Вона точно заробила сьогодні не менше сорока євро: двадцять за собаку і двадцять — за арабську дитину. А він — тільки двадцять, і тільки за дитину. Може, треба і йому пошукати песика? Лише десь учетверо меншого, але з такою ж погодинною оплатою за вигулювання!

Андрюс усміхнувся, уявивши себе з таксою на повідку.

Ноги самі привели його до вхідної арки. Навпроти, через дорогу, червонів фасад кафе «Ле Севр», підсвічений трьома настінними ліхтарями, в обох його вікнах, що виходили на вхідну арку шпиталю, світилося. Інший бік вулиці дивував тишею та безлюдністю, в той час як повз Андрюса, котрий зупинився, не дійшовши двох метрів до «зебри» пішохідного переходу, безперервно ходили люди. І йшли вони, в основному, до арки. Парижани йшли навіду­вати своїх близьких хворих після закінчення робочого дня. Хтось із квітами, хтось із гостинцями в пакетах.

«Посиджу ще», — вирішив, недовго думаючи, Андрюс і, перейшовши вулицю, пірнув у кафе.

Той же пошарпаний життям бармен і знову в мішкуватому светрі, тільки цього разу — темно-синього кольору, за стійкою наповнював комусь келих розливним пивом. Озирнувшись на прибульця, кивнув йому, як старому знайомому.

— Un café[18], — на ходу зронив йому французькою Андрюс і підійшов до вільного столика під стіною справа.

Поки йшов, відчув на собі напружені погляди двох братів-албанців, котрі сиділи так, аби їх та їхній поставлений перед столом на підлозі прочинений саквояж із виставленими назирці клоунськими аксесуарами було видно кожному, хто входить. Інших відвідувачів Андрюс в обличчя не впізнавав. Хоча щонайменше один із них також сподівався заробити гроші, відволікаючи тимчасових мешканців госпіталю «Нектар» від їхніх недуг. Хлопець із застиглим презирством на обличчі сидів за столиком праворуч, обличчям до входу. На стільці поруч, також трохи розвернутому в бік вхідних дверей, лежали три дерев’яні, яскраво розфарбовані булави для жонглювання, а під кріслом — закрита, чимось заповнена спортивна сумка. «Новачок! — подумав про нього Андрюс. — Хто ж йому дозволить жонглювати в лікарняній палаті?!»

Столик, за яким зазвичай сиділа рудоволоса Сесіль, був вільний, але на ньому стояла табличка «Réservé».

Бармен приніс замовлений еспресо.

У кафе зайшли хлопець із дівчиною, юнка підняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, і тут же потягла хлопця за рукав шкіряної куртки на вулицю. Як тільки вони зникли, в кафе зайшли дві елегантні француженки бальзаківського віку. Одна в довгому, нижче колін, синьому пальті й такого ж кольору капелюшку, інша в сірій шубці зі штучного хутра. Дама в пальті балакала з барменом, а друга почала розглядати відвідувачів.

Помітивши у неї в руці букет і паперовий пакет із кондитерської, в якому, ймовірно, ховався торт або картонка з тістечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що ці жінки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в ліву кишеню куртки і дістала червоний носик на ґумці. Одягнувши пухнастий «носик», він помітив, як дама відразу звернула на нього увагу. І брати-албанці обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.

Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмішувати. Відпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жінка в шубці йде до нього.

Вона присіла поруч і спитала щось французькою.

На обличчі Андрюса з’явилася гірка усмішка.

— Pas FranÇais, — дуже м’яко, прохально вимовив він. — English!

Дама, на його радість, перейшла на англійську.

— Скільки коштують ваші послуги? — спитала вона.

— Двадцять євро.

— Гаразд, ходімо! Тут поруч, — сказала і піднялася з-за столика.

Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» і залишив біля горнятка плату за каву.

Проходячи повз албанців, почув незрозуміле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, і з виразу облич споглядаючих на нього братів збагнув, що не помилився.

— У вас немає костюма? — спитала на ходу жінка в шубці, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.

— Ні.

— У нашої мами