Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

сьогодні день народження — вісімдесят п’ять років, — сказала вона. — Ви зайдете в палату першим, з квітами та тістечками. Розвеселіть її, а ми з сестрою зайдемо пізніше! Мама, до речі, знає англійську! Вона її все життя викладала!

Вони йшли до якогось іншого корпусу лікарні. Андрюса скував страх, він гарячково міркував, як можна розсмішити літню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсім недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» — вирішив Андрюс.

Зупинилися втрьох перед дверима до палати.

— Її звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, — прошепотіла йому леді в шубці, передаючи букет і пакет із кондитерської. — І одягніть свій носик!

Андрюс натягнув «носик», зібрався з духом. У правій руці букет квітів і пакет, на обличчі перебільшена клоунська посмішка. Зайшов і завмер розгублено: перед ним на двох металевих ліжках, що стояли під стінами, лежали й явно спали чи дрімали дві жінки. Він навшпиньках пройшов уперед, нахилився легко над узголів’ям лівого ліжка — жінці, котра там лежала, до вісімдесяти п’яти було явно далеко. Підійшов навшпиньки до правого ліжка. Почув ритмічне дихання сплячої. Озирнувся на стілець, що стояв між двома білими тумбочками, такими ж, як і в дитячому корпусі. Присів. Іменинниця ворухнулася, немов відчула присутність стороннього в палаті. Клоун схопився, відсунувши стілець. Зробив крок до ліжка. Старенька іменинниця, котра лежала під ковдрою обличчям до стіни, обернулася тепер до нього, але очі її ще були заплющені.

Андрюс став на одне коліно в позу лицаря, котрий зізнається дамі серця в коханні. Виставив уперед букет тюльпанів. І тихо заспівав: «Happy birthday to you, Happy birthday to you...»

Іменинниця розклепила повіки і спантеличено подивилася на молодика з червоним клоунським носом.

Але коли почула «Happy birthday, dear Yvonne, Happy birthday to you!» — обличчя іменинниці, що не видавало її справжнього віку, розквітло усмішкою.

— Хто послав вас, молодий чоловіче? — спитала вона англійською, відірвавши голову від подушки й узявши в руки букет.

— З Лондона, — гордо сказав Андрюс і тут же пошепки додав: — Ваші доньки!

— Вони в Лондоні? — засмутилася іменинниця Івонн.

Андрюс заперечливо похитав головою і показав поглядом на двері. Потім, озирнувшись на все ще сплячу сусідку Івонн по палаті, зашепотів:

— Даруйте, я не знаю, як вас розсмішити... Я завжди смішу тільки дітей!

Прошепотів і тут же про це пошкодував, позаяк погляд іменинниці миттєво став серйозним і вимогливим.

— А як ви смішите дітей? — пошепки спитала вона, підперши рукою голову та встромивши лікоть у подушку.

— Ну, показую їм різне.

— А ви хіба не знаєте, що коли людині виповнюється вісімдесят, то її емоційне сприйняття світу відповідає сприйняттю світу п’ятирічної дитини? Що ви показуєте п’ятирічним? — спитала вона і знову всміхнулася.

Андрюс розслабився. З почуттям гумору в іменинниці явно було все гаразд.

Він присів навпочіпки, нахилив голову, підніс тремтливі кулачки до рота і затремтів усім тілом.

— Наляканий їжачок? — спробувала вгадати іменинниця.

Андрюс кивнув.

Івонн залилася безгучним сміхом. Потім попросила покликати своїх доньок.

Андрюс із полегшенням прочинив двері в палату. Жінки зайшли.

— Зачекайте в коридорі, — дружньо попросила його дама в шубці.

Вона вийшла до нього через кілька хвилин.

— Дуже дякую, — сказала і простягла двадцять євро. — У неї чудовий настрій!

— А чим вона хворіє? — з ввічливості запитав Андрюс, ховаючи гроші в кишеню куртки.

— Рак, — не прибираючи посмішки з обличчя, відповіла дама. — Але вчасно помітили! Тому все буде добре!

Вона кивнула Андрюсові ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.

Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освітлений трьома настінними ліхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув ліворуч і пішов до метро.

Розділ 35. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

— Немає нічого дурнішого, ніж сидіти і чекати смерті! — Рената важко зітхнула, повернувшись на свою половину від діда Йонаса.

Ось уже майже тиждень минув від дня смерті пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарів, як за цілий рік. Його рухи стали млявими і непевними. Плечі з прямих і могутніх перетворилися на похилі, з’явилася сутулість, він став при ходьбі нахилятися вперед, немов ніс на спині важкий мішок із борошном.

— Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! — із розпачем заявила йому прямо в очі внучка, котра зайшла перевірити, снідав він чи ні.

А той знову не снідав і тільки під контролем Ренати з’їв варене яйце і зажував його рештками різдвяного чорного хліба.

Вітас, умившись і напившись кави, сів за ноутбук і щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що інтернет тут на хуторі не просто слабкий, а уривчастий і «мерехтливий», як недоступна неозброєному оку зірка. Про зірку він, правда, сказав, коли помітив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зірку» на свою адресу. А потім приставила до «зірки» слово «мерехтлива» і замислилася.

Певна річ, було б добре, якби Вітас хоч словом узяв участь у її боротьбі з депресією діда. Але Вітас сказав, що працює, і що дід розуміє лише мову чарки, а цією «мовою» Вітас може з ним балакати лише вечорами.

«Це неправда! — подумала у відповідь на слова Вітаса Рената. — Дід ніколи не пив багато! Він навіть бабусину наливку розтягнув на кілька місяців! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати іншу мову, яка йому підніме настрій і розправить його плечі!»

Але ніякі рятівні думки на гадку Ренаті не спадали. І вона сердилася на себе, відчуваючи свою безпорадність і водночас безвихідь. Хотілося втекти, але просто втекти від проблем — це все одно, що визнати власну слабкість. Ось якби піти кудись, бо треба! Якби була робота, і вона їздила туди щоранку, а ввечері поверталася і стикалася із занепадницьким настроєм діда, то могла б і гримнути на нього! Мовляв, цілий день працювала, втомилася, повернулася, а вдома — похоронна атмосфера, хоч самій лягай і вмирай! Ось тоді б він почувався винним і облишив клеїти дурня!

Дівчина знову підійшла до Вітаса, поклала руки йому на плечі. Відчула через светр тепло його тіла.

— Вибач, що відриваю від роботи, — сказала вона двозначно, ніби й не дуже вірила, що він працює.

— Нічого, — він обернувся, підняв на неї погляд.

— І багато ти заробиш на комп’ютері? — раптом спитала вона, помітивши на моніторі ноутбука