Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

— А ти допоможеш? — спитав хлопець.

— Ні, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цікаво, як вони там?! Перейшли на жаб і равликів, чи ще тримаються?

Як тільки Клаудіюс узяв до рук садову лопату, то відразу відчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як і раніше, сяяло на безхмарному небі. Легкий вітерець ворушив тонкими гілками алейних туй. У кишені куртки лежала камера.

А він думав про інше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморі в валізі. Під фотоапаратом там лежав одяг — джинси та чисті сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валізи з фотоапаратом? А може, когось іншого?

Земля по краях клумби виявилася м’якою та піддатливою. Клаудіюс заганяв лопату на піврискаля і перевертав вивернуте з поверхні земляне груддя догори дриґом.

«Дивно, — думав він, знову згадуючи про валізу та чужі речі. — Якщо тут до нас уже жив якийсь садівник, то чому все таке занедбане?! Чи він просто сидів у будинку і нічого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навіть зібрати речі не дали? Дуже навіть може бути! Цей Ахмед — що йому накаже господар, те і зробить! Отож треба трудитися!»

І Клаудіюс запрацював лопатою спритніше та швидше, тільки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.

Розділ 34. Париж

— А ти загалом не зовсім клоун, — задумливо мовив Поль. — Якщо хочеш, можеш зняти свій ніс!

— А якщо не хочу? — Андрюс широко витріщив очі і схилив голову набік. — Ніс — не капелюх, його знімати не обов’язково!

Хлопчик не відреагував на жарт. Цього дня він був сумніший, ніж учора. Сумніший чи серйозніший. Він напівсидів на короткуватому підлітковому ліжечку, спиною упершись у дві поставлені сторчма пухкі подушки, що впиралися своєю чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почуває. Чорна шкіра не видавала хворобливості чи втоми. Тільки очі були занадто червоні. Поль сміявся, коли перші кілька разів Андрюс смішив його в присутності татка. Татусь також сміявся, коли Андрюс із однією тільки символічною ознакою клоуна — пухнастим червоним носом на ґумці, схожим на зменшений помпон на лижній шапочці, показував, як проявляють свій настрій домашні тварини: поросята, кішки та собаки, як ходить качка, як півень стрибає на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотілося сміятися, або взагалі нічого не хотілося.

Його двомісна палата здавалася просторішою через ретельно застелене друге ліжко.

— Ти тепер сам? — спитав Андрюс.

— Його забрали в іншу лікарню, — відповів Поль і зітхнув.

— Я його жодного разу не бачив, — сказав Андрюс задумливо. — Як його звали?

— Бенуа. Його вранці вивозили на процедури, а ввечері привозили. Він мені тільки раз прошепотів «Привіт!» А давай у шашки пограємо?

— Згода, — погодився Андрюс.

— Дістань їх, вони отам у тумбочці.

Велика біла тумбочка із однією полицею праворуч від ліжка була заповнена книжками та іграми.

Андрюс витягнув шашки, підкотив до ліжка легкий столик на коліщатках, розставив шашки на дошці.

— Ти білими, — сказав гість.

— Ні, ти — білими, ти ж білий. А я — чорними.

— Тоді я ходжу, — кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армію.

— Ні, мій хід перший! — із ноткою впертості, немов із ним хтось сперечався, заявив Поль.

— Гаразд, тоді сьогодні чорні ходять першими! Ходи!

— Зроби хід за мене. Підсунь уперед ось ту, першу з правого краю.

Андрюс посунув чорну шашку. Потім пішов своєю білою їй назустріч і звів погляд на Поля.

— Я ходжу тією ж шашкою вперед, — упевнено заявив хлопчик.

Андрюс знову зробив хід за Поля.

Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.

— Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! — попросив він.

Андрюс зняв клоунський носик і почухав кінчик свого власного носа.

— Ну, знаєш, — сказав він, — шашки — не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!

— Тоді здавайся!

— Здаюсь, — погодився клоун. — Ще одну партію?

Поль похитав головою.

— Ні, руки болять.

Андрюс мало не засміявся.

— Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? — Він подивився на руки Поля, але не побачив їх. Плечі та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.

— Якщо хочеш — можеш поглянути, — сказав хлопчик і опустив погляд на горішній край пледа.

Андрюс акуратно підняв його. Синя фланелева піжамна сорочка Поля була прикрашена повторюваними зображеннями героїв книжки Сент-Екзюпері «Маленький принц». На обох руках, зігнутих у ліктях, що лежали долонями на животі, виблискували металеві конструкції-тубуси, водночас вони немов захищали заховані усередині руки та фіксували їхнє положення. Тільки долоні, що лежали на животі, були вільні від металевих кілець.

— Перелом? — зі співчуттям уточнив Андрюс.

— Я ж тобі казав, — Поль подивився на відвідувача, як на нетямущого. — У мене кісточки болять. Хвороба така. Легко ламаються... А ці штучки, це як брекети для зубів. Коли все буде гаразд, їх знімуть!

У палату зайшла мулатка-медсестра. Звернулася французькою до Андрюса. Той перевів запитальний погляд на Поля.

— Мене зараз на півгодини заберуть, зачекаєш? — чи то переклав сказане медсестрою, чи від себе попросив Поль.

— А як ти хочеш?

— Зачекай! Я ж тобі винен.

Андрюс відкотив столик із незакінченою партією в шашки до вільного ліжка. А сам піднявся і відсунув свій стілець убік. Медсестра з посмішкою підтягла пледа під саму шию Поля, потім нахилилася і натиснула на педаль унизу ліжка. Після цього відчинила двері в коридор і вивезла хлопчика прямо на ліжку з палати.

За віконцем темніло. Андрюс зачинив двері палати і залишився всередині, в цій лікарняній тиші, зовсім сам. Чомусь стало холодно, і він зняв зі спинки стільця свою куртку, одягнув. Відчуття холоду залишилося, але перестало бути фізичним. Холод немов перебрався з повітря в тіло Андрюса, всередину, в груди. І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнакові. Чогось, що зробило б цю лікарню і цю палату знайомішою та зрозумілішою.

Андрюс склепив повіки. І відчув, що тепер холод проймає його наскрізь. Не просто холод, а два різних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовні дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальці рук.

— Це просто зима, — прошепотів собі Андрюс, знову розплющивши очі та намагаючись пояснити