Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Він затремтів і розповів:

– Сказала, що малий її довів і вона його замкнула у кімнаті. Не бачила, що інгалятор лежить на кухні. Він якийсь час ще стукав, плакав, а потім притих... Коли приїхала швидка, вони констатували удушення від шоку... Я в місті був у справах. Вона на поміч покликала, ну я і допоміг.

На світлофорі я взяла Його за руку:

– Кіро! Ти все правильно зробив. Я б, мабуть, вбила за свою дитину, але нехай сидить. Жінки її там перевиховають. Все, не буду більше. Ще попий...

Чого це ти розкерувалась? Зраділа, що слабкий? Але ж я сильна й дуже хочу Йому допомогти.

Ми побували в поліційному відділенні, де Латуш залишив на тварюку-матір заяву, щоб відкрили справу. А я пообіцяла, що знайду найзлішу жінку обвинувача у справах недбайливості батьків. Не через конкуренцію, помилуй Боже, а щоб отримала по заслузі. А ще найбільше у житті я хочу, щоб мій нещасний Чоловік, знову став щасливим.

Розділ 30. Гіркий мед

Страшний для всіх нас день добігав кінця. Гаряче літнє сонце теж бажало відпочити й котилося все ближче до горизонту. Кирило мовчки поглядав на мене, та я не читала його думок. Можливо думав, що недарма врятував і допоміг, щоб тепер я допомогла йому в скрутну годину.

– Куди тепер? – зітхнула я та бачила, що Латуш ледве тримається, від горя, на ногах.

– Не знаю. Прихисток на ніч я не шукав. Може поїду до друзів, – тихо сказав він та, думаю, бажав потрапити до моєї однокімнатної на масиві.

– Кірюшо, друзі будуть раді прихистити. Добрий відпочинок тобі не зашкодить, – таємниче промовила я, а він глянув схвильовано та ще не вірив, що не відштовхнула!

Ми мчали по Кільцевій за сонцем, але він не розумів: куди я пхаюся проти ночі? А мені так багато треба було йому розповісти та спочатку нехай виспиться, послухає птахів, а вже потім будемо розмови розмовляти.

– Прошу, будь ласка, тут мій дім, – заїхала я у свій досконалий зелений двір, повний квітів.

Кирило мабуть чекав, що зараз на галявину вийде господар дому (мій чоловік) і тому якось невпевнено тупцював на міці. Я взяла його за руку та повела в будинок. Глибоко в душі я була неймовірно рада, що ми не на Оболоні, а тут. В однушці до нас миттю б повернулася гіркота розлуки. А ці пишні кущі та прохолода йому не нагадували зовсім нічого. Ну, можливо, трішки власний заміський дім. Та я поки його не бачила й не могла порівняти.

– Ти все це орендуєш? – запитав Латуш.

– Та ні. Не так давно купила. Була можливість, я і вклалась. Тут дуже гарно аби відпочити від усього, що насідає в місті. Живу посеред тиші й спілкуюся з пташками, – щиро зізналась я Коханому у своїй самотності.

– І все? – недовірливо заглянув мені в очі він.

– І все. Я, робота й птахи. Якщо бажаєш – ванна в кінці кривого коридору. Там є ароматні трави. Мені, наприклад, після столичної душогубки завжди допомагає контрастний душ, – намагалася відвернути його від горя плітками хитра рієлторка.

А в самої перед очима стояло чарівне обличчя хлопчика, котрий прохав не забирати у нього тата. Ось тільки наразі я вже не могла виконати його прохання, адже маленького не було серед нас на цій землі. Добре, що Кирило послухався й пішов, бо мені захотілося плакати як тоді, коли він рятував мене від дурнуватої Софії. Я боролася зі сльозами як могла. Ну, не можна демонструвати зараз Латушу ще й мою слабкість! Хтось повинен залишатися сильним і я спробую.

Я назбирала в холодильнику такого, що він раніше любив та накрила невеличкий стіл. Прекрасно розуміла, що він голодний, але навряд чи накинеться на страви та запросити обов'язково треба. Може чогось і поїсть?

Він повернувся до їдальні в моєму об’ємному халаті та навіть посміхнувся:

– Це твій такий великий? Нічого, що я взяв?

Я не витримала, кинулась до Нього, оповила руками й тепер ридала на плечі:

– Мій. Немає тут більше нікого. Скільки ночей я мріяла про цю мить: що ти повернешся і будеш поруч. Звісно не такою ціною... Але МИ знову разом. Кірюшо, я знаю, що мені немає прощення та я хотіла як краще. Щоб хлопчик був щасливий... Прости свою дурну жінку!

Він застогнав від нестерпного болю, утопив мене як раніше в своїх обіймах і плакав про все відразу, щиро й безсоромно. І я теж... Та ніхто не смів, у цих стінах, заважати нам витіснити обопільне горе, щоб воскресити Щастя й залишити собі вже навіки.