Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Я давно простив. Та й не вмію я таїти зла на тебе. Боліло нестерпно, але я теж мріяв, що колись настане оця мить і ти повернешся до мене. Нам не можна розділятись, бо тоді стається невиправне. Хочу знати, що кохаєш як раніше і тоді навіть цей жах буде не такий страшний, – шепотів мені на вухо найрідніший чоловік.

– Кохаю! Більше ніж колись... Завжди кохатиму і з кожним днем сильніше...

– Скажи ще раз... Я повинен чути, щоб ожити. Ти мій життєвий оберіг та можеш все, якщо захочеш, – тулився Він і цілував мою прокляту наболілу голову.

– Кірюшо, заспокойся. Пішли щось поїмо, а потім тобі обов'язково треба відпочити, бо дивитися шкода як ти ледве стоїш, – смиренно прохала я його.

– Спасибі, але я не можу їсти. А кави звари! – почула більш впевнені нотки та зраділа немов дитина.

– Добре, уже варю. Сідай, де буде зручно, – крутилась я й відчувала, що повернувся господар мого серця. Кирило тихо сів, як раніше, щоб весь час мене бачити.

За чашечкою кави йому здається попустило. Він навіть взяв кілька крекерів та вже поглядав на мене хижо і звабливо. Так, як лише Він умів!

Вже коли поклала чашки до машини, почала підбирати слова, щоб запитати: де йому постелити? Тільки чомусь красномовності не вистачало. Я ж розуміла, що йому наразі не до мене...

– Пробач. Я повинна запитати: де ти хочеш відпочити? – сором’язливо опустила я очі.

– Отут... – приклав Латуш долоню до мого серця й болісно посміхнувся.

– Це найзаповітніша з усіх моїх мрій. Якщо ти там, тоді й життя не марне, – прошепотіла я й здавалося, що навколо мало свіжого заміського повітря.

– Красиво! – сумно поглянув він на мою спальню. – Невже ти справді сподівалась, що буде так, як зараз?

– Так! У людини повинна бути мрія, до якої вона прагне дотягнутися понад усе на світі. У мене це ТИ, єдиний мій. Вмощуйся зручненько. А я буду охороняти твої сни, – дуріла від щастя та глибокий біль ще наповнював кожну клітинку. А Латуш простягнув до мене руки й попросив:

– Йди, не бійся. Хочу обійняти. Ось тут, доки живий, твоє законне і єдине місце, – і примостив у себе на грудях, біля серця. – Тепер вірю, що чекала. І що кохаєш, як колись. Я не знаю, що буде далі, але дуже хочу бути поруч серед цього зеленого гаю. Хочу повернути вже нашого Івчика, можливо декілька разів. Бо ти тільки МОЯ Діана і ніколи іншого не кажи.

– Не скажу! Робитиму все, що накажеш. А тепер, прошу, відпочинь. Я так марила знову тобі побажати доброї ночі!

– Солодких снів, моя Кохана! – відповів мені Кирило і здавалося, що я зараз розтану.

Спочатку Він крутився, а потім все-таки притих. Здригався, кричав та знову засинав. Я пестила долонею його змучене тіло і Він мене чув. Тому скоро заснув своїм традиційно могутнім сном та відпочивав кілька годин. Це добре.

Десь посеред ночі Кирило пошукав мої вуста й подарував гарячий довгий поцілунок. Потім ще і ще так, наче хотів стерти своїми п'янкими жагучими вустами всю нашу розлуку. Я корилася Його божевільним бажанням та зробила б усе на світі, чого б тільки не попросив. Одне не виконаю ні за що: більше не відпущу від себе.

Коли вже не залишилося сил дарувати насолоду вустами, мій повелитель прошепотів:

– Прости, я не зможу сьогодні бути ввічливим і тихим. Дуже довго чекав... Кохаю тебе понад усе на світі. Візьму й віддам так, як ніколи не робив... Без тебе мені вже не жити...

Він був моїм і не моїм: дуже гарячим, трохи іншим. Можливо через страшне горе мій Чоловік забув про сором і колишню ніжність та наповнював мене шалено й одержимо. Його безмежна пристрасть заполонила всю мене, дійсно, як ніколи раніше.

Та Його вогонь і в мені будив нестримну й розпусну жінку. Добре, що сьогоднішні крики насолоди торкались лише околиць нашого гаю. А ще коли Він, у взаємному солодкому оргазмі, залив у моє лоно гарячу й довгождану сперму, я зрозуміла, що ми зробили найголовніше у житті.

– Я дуже хочу наших діток, – прошепотіла я, здригаючись в Його обіймах.

– І я цього до божевілля хочу, Моя єдина на землі!