Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Розділ 31. Мама і тато

Не дивлячись на нашу Світлу ніч, яка загоїла колишні рани, в одній на двох душі продовжував палати нестерпний біль. Погляд Латуша зараз був одночасно піднесений і повний смутку.

– Щастя моє бідолашне, що будемо робити? – поналивала я ранкову каву.

– Кохана, але ж тобі потрібно їхати в агенцію, – зітхнув мій знищений бідою рятувальник і на його очах знову з’явились сльози. Я сумно посміхнулась та пояснила:

– Мені потрібно бути біля тебе! «Новосел» нікуди не дінеться, а я не залишу тебе самого й на хвилину. Навіть якщо звільнять – відпочину. А потім оголошу по місту конкурс на агенцію, достойну Ковтун. Прости! Це я без тебе стала така злюка.

– Ну, якщо можеш, то поїдемо зустріти маму й тата. А потім усе інше... – тяжко зітхнув Кирило і я набрала Хрульову.

Вона була, на диво, толерантна й дозволила відкласти справи на кілька днів. Ясно, що Жанка, наче той гучномовець, вже розбовкала трагічні новини по всій окрузі. І ми поїхала до Борисполя.

Надворі зранку стояла неймовірна спека. І хоч драматичні події накотилися як чорна хмара, я все одно була задоволена, що встигла купити дім та гарне велике авто. Поспішала, мов знала, що все це згодиться аби достойно зустріти батьків коханого в Києві.

Поки їхали в аеропорт я спробувала розговорити Кирила на відсторонені теми. Наприклад дізналася, що його тато познайомився з мамою під час строкової служби в Литві. Красуня Хельга покохала простого хлопця, з сибірської тайги. А солдат Андрій, коли побачив цивілізацію балтійських міст, то більше не побажав вертатися в землянку серед лісу. Закохані побралися й дембель-строковик взяв прізвище дружини та назавжди залишився в Прибалтиці.

Скоро у пари народився син і хлопчика назвали Кирилом. Тато Андрес пішов розбудовувати Вільнюс, а мама Хельга навчала діточок співу. Кіра зростав сильним та добрим і дуже полюбляв спорт. А вже коли прийшла пора йому йти до війська –хлопця миттю взяли до спецзагону. Після служби професія мирних днів не викликала сумнівів – він став рятувальником.

А потім, на біду до їх країв за туристичною путівкою, приперлася киянка Інга. Як познайомилися, як чіплялася та набивалася в наречені Кирило розповідати не хотів. Тільки повторив, що то була найтупіша помилка його молодості. Він навіть шкодував, що додумався зачати з нею дитину. Адже син все своє коротке життя тяжко хворів і помер через горе-матір. Тепер його тільце лежить на Оранжерейній у холодильнику, а та потвора сидить на Лук’янівці й чекає на суд.

Про це ми з Коханим не говорили. Лише вирішували: де ховати? Спочатку, в шоці горя, Кіра думав кремувати малого та залишити поруч, де б він не був. Але я спробувала пояснити йому, що це блюзнірство. І неважливо якого дитина віросповідання, та душа його вже на волі, а тіло повинне знайти спочинок у землі.

Кірюша згодився на мою пропозицію поховати маленького у Магди на ділянці. Всі знають, що я викупила дві та встановила цілий обеліск, як тільки заробила грошей. Я й сама якийсь час планувала перебратися до Магди, але потім в моє життя увірвався Він та заполонив Щастям. Тому я попрошу віщунку опікуватися синочком мого Коханого й знаю, що вона мені не відмовить.

Літак з Вільнюса вже сів і ми пішли назустріч Кіриним батькам до терміналу. Геть не такою я уявляла нашу першу зустріч! Я мріяла, що побуваю в гніздечку, де зростав мій Латуш. Що будуть посмішки та радість, але життя керує нами на свій невблаганний смак. І мій бідолашний вже помахав комусь рукою, а я відчула дрижаки в ногах.

Як побачила Його батьків, мало серце не зупинилося. То ось якими повинні бути ті, що все життя кохають одне одного. Навіть у горі Латуші виглядали наче пара білих голубів. Ми з Кірою теж нічого, але років через тридцять навряд чи будемо такими неповторно гармонійними. Тендітна сива жінка з заплаканими очима й статний зеленоокий чоловік були як ангели, що спустилися з неба!

Син підійшов ближче й огорнув їх обох могутніми обіймами. Вони плакали й говорили мовою своєї країни. А я стояла їм чужа й не знала, що мені робити? Та ось матуся мого найріднішого протерла оченята батистовою хустинкою й подивилася в мій бік так, як дивляться тільки матері. Хоч у своєму ненормальному житті цього погляду я не знала...

– Привіт, кохана мого сина! Ти дуже гарна. Дякую, що поруч, – притулила мене до себе жінка, ввічливо та делікатно. – А це Кірюшин тато - Андрес!

Пан Латуш глянув в мої очі й додав:

– Приємно, доню! Ти ще прекрасніша, ніж він розповідав. Хоч я навчав ніколи не вихвалятись.

Спитаєте: як я їх розуміла? Та дуже просто – мова комуняків була відома всім, кого ті недолугі намагалися тримати в рабстві майже століття. Але не вийшло! Ну, а мова залишилась наче нагадування, що так не повинно бути. Кожен народ має право на власну автентичність. Та наразі наша розмовна столична згодилась.

Після подібних слів я миттю забула про всю рієлторську гру й відкрилася батькам Кіри такою, що гралася в піску у дворі віщунки Магди. Зашарілася й пробелькотіла, як на шкільному екзамені:

– Приємно познайомитись. Будь ласка, прошу Вас, пані Хельго...

– ...Мама і тато! Віднині й навіки називай нас тільки так і ніяк інакше, маленька незламна леді. О’кей? – обійняла вона, а я відчула в горлі ком, від болю та щастя одночасно.

– Я неймовірно вдячна Вам за ці слова. Адже спочатку доля подарувала мені Його. А тепер у мене є мама й тато! Пробачте, співчуваю... – я залилася сльозами й ридала, як ненормальна. Бо раптом хтось на небі згадав, що не весь час мене потрібно карати й катувати. За всі мої поневіряння повернув Кохання й подарував родину!

Батьків ми з Кірою відвезли до зеленого гаю за містом, щоб відпочили й послухали наших українських птахів. А самі помчали збирати клятий похоронний пакет речей та послуг. Звісно можна було замовити, щоб цим зайнялися навчені такому люди, але ми з Коханим вирішили (нехай тяжко), але маленькому хлопчикові віддамо останню дань самі. А ще після трепетної зустрічі з батьками мій Латуш виглядав набагато краще.