Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Кірюшо, слухавку не кидай. Діана знає і благає, щоб ти прийняв він неї допомогу.

А я стояла поруч зі столом та молилася, щоб він погодився зустрітися зі мною.

– На! Він мовчить, але ж не кинув, – сказала Жанка і тепер здавалась розумнішою, ніж завжди.

– Прошу, допоможи мені спокутувати гріх. Кириле, я повинна бути поруч, – сказала я без брокерської гри. В словах був тільки біль. Новий, старий – увесь відразу. І я почула його голос, такий нестерпно дорогий, але слабкий і знищений горем.

– Привіт! Ти вже почула, що Івчика немає? Ми рятували, але дарма... – Кирило навіть зараз (у страшному горі) залишався дбайливим батьком. Я слухала його слова й готова була розірватись на шматки, тільки б маленький жив. Але це нам непідвладне.

– Скажи, що треба робити? Я зроблю. І де тебе можна побачити? – майже шепотіла я, бо говорити було не до снаги.

– Не знаю. Я мотаюсь по клятих бюрократах. Поганий з мене рятувальник, бо голова зовсім не варить. Я на Воровського, в похоронному бюро. Тут люду повно, а мені довідку про смерть дочекатися треба, – знесилено сказав нещасний.

– Кіро, залишайся там, будь ласка. Хвилин через п’ятнадцять, я буду біля тебе. Жанко, не плач! Настав мій час. Змінити я нічого не можу, то хоч допоможу, – схопила я води з холодильника та пачку баксів з сейфа.

Знайомими шляхами, в об’їзд центральних світлофорів, я зупинила свій Ніссан під траурним бюро. Чомусь не думала: як виглядаю. Наразі байдуже, що Він побачить. Найголовніше аби зрозумів, що я бажаю віддати йому серце, яке він і так забрав.

Кирило сильно посивів і виглядав дуже погано. А люду тут напхалось! Товстенькі жіночки в чорних хустинках плачуть (хтось натурально, а хтось грає). Та що мені до них? Потрібно якомога швидше забрати Латуша з цього жахіття. Я не робила вбитий вигляд, а просто подала йому води:

– Привіт! Тримай, попий... Зараз все буде.

Я кинулась до дівчини в віддаленому (неробочому) вікні та поманила її пальцем. Потім просунула тихенько двісті баксів і почала «роботу над клієнтом». Спочатку ніжно, а як очі загорілись, тоді наказувала:

– Ви не бійтесь, я не зі служб, а особисто. Хочу коханому допомогти. Це Вам, а тій що миттю довідку напише, дам скільки скаже. Зрозуміла? Давай! Папір повинен бути на ім’я - Івара Латуша...

Як думаєте: через скільки часу у тім вікні з’явився документ? Чи може розказати прайс на «термінові» послуги для мертвих? Навіть згадувати не хочу гидких байдужих облич. Найголовніше, що ми вже пішли з того прихистку біди.

Прекрасні очі мого Щастя були червоні та зовсім розгублені. Кирило трохи похитнувся і я сама взяла Його за руку:

– Тримайся, дорога людино. Я буду поруч, скільки скажеш.

Цей дотик був, як мед гіркий! Ми відразу зрозуміли, що не розставились і він прошепотів:

– А ти тільки з таких обставин бажаєш бути поруч?

– Кірюшо, перестань!

Тепер не втримались, вчепились одне в одного та зліпилися в горі, так що уже не роз’єднати. Він плакав на моєму плечі, а я також стирала сльози й божеволіла, що Він в моїх руках...

У цьому місці такий стан людей здавався звичним. Та я забрала його до авто і посадила поруч на сидіння. А потім впевнено усілась за кермо й спитала:

– Говори, що треба ще робити? Та не вкрадуть твою машину, дивись тут скільки камер, – піймала я розгубленість очей, убитих горем, але все одно розважливих.

– До поліцейських також треба. Я ту тварюку приволік до них, а документи не оформив... – злісно зашипів Кирило. Я зрозуміла, що у всьому винна потворна мати. І моя цікавість перевершила виховання, тому запитала:

– Вибач! А що вона утнула? Я розумію, що це важко, але один раз розкажи, будь ласка.