Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Виходить я таки вгадала, але наразі була дурепою і стервом в однім флаконі. Дід привів доньку посидіти в ресторані, а я вже змалювала в голові сцени розпусти. Здається та отрута, що потрапила в мене від Софії ще й досі не вивітрилася!

– Діано, то все-таки я Вам цікавий? – спокусливо заглянув мені в очі Щедрик і я розуміла, що повинна розставити всі точки над «І».

– Микито, коли вже доля випадково з’єднала нас у танці, я заберу трохи часу та поясню все. Ви дуже добрий, чемний й спокусливий на вигляд чоловік. З цим не посперечаєшся! Мені сподобався Ваш центр відпочинку, а про покупку – я взагалі мовчу.

– Тоді чому Ви проганяєте мене, Діано? – притис він мій стан до себе сильніше і я відчула, що дідуган сильно збуджений... Але продовжила:

– Тому, що я ніхто й нізвідки. Магда виховала мене людиною, бо сама була чарівним неземним створінням. Але тварюки відібрали її у мене й потім сталося таке, про що краще не згадувати. Коли я була на грані – прийшов Він. Склав докупи мою розбиту, діряву душу і дав Кохання, якого я не знала. Доля відібрала наше Щастя, та я не можу зрадити пам’яті й буду відмовляти всім... Микито, на Вас чекають.

Красива пишна зачіска Щедрика схилилася донизу. Він вислухав мовчки та став дуже сумним. Приклав до вуст мою правицю й відповів:

– Дякую за сповідь! Заздрю чоловікові, котрого покохала така жінка. Не сумуйте, бо мій досвід каже, що ви ще обов’язково зустрінетеся з Ним і будете щасливі. До побачення прекрасна, Діано! – ґречно вклонився мені Микита й пішов за столик до доньки.

Розділ 29. Горе

Світові до того байдуже, але в мене радість! Колись я була щаслива володіти однокімнатною на масиві, але тепер Діана Ковтун має прекрасний дім, вдалині від пилу та шарудіння коліс на асфальті. Хоча колеса я теж купила. Як продала свою «катівню» на Лесі Українки – відразу занесла гроші в автосалон. Тепер катаюсь на Ніссані та дуже задоволена ним.

Біля мого дому вечорами – блаженний хор птахів! Їх можна слухати безперестанку. Вони співають голосно й тихо, але невтомно кожна пташка розповідає щось своє.

Після роботи я сідаю у розкладному кріслі та задираю ноги вгору, щоб відпочили від маршування по сходах і квартирах. А коли птахи затихають – на небосхил виходять зорі. Вони моргають та підказують, що там живе своїм життям безкраїй всесвіт...

А як розповісти про аромати квітів, в навколишніх садах, взагалі не знаю? Я вже познайомилася з деякими сусідами й вони виявилися нормальними людьми – привітними та зовсім не пихатими. Виходить: моя мрія здійснилася?

Сьогодні повернулась до агенції страшенно змучена. Одна потвора не бажала віддавати молодій родині більшу квартиру. Будь-який роз’їзд – це сльози, сварки і страшенний головняк. В одних немає грошей на доплату, а іншим хочеться повний метраж! Я вмію вилізти зі шкіри та все одно чекаю на диво або шукаю найпростіший варіант. Для тих двох родин я все зробила. Хотіла відпочити, бо офіс тихий і порожній. Але дивлюся: Жанка вся в сльозах, а це буває не часто.

– Жанет! Що сталося? Чому ти плачеш? – кинула я, між іншим.

– Маленький Івар... Він помер, – хлюпала носом бідолашна й мене тепер точно, наче грім розбив. Спочатку я навіть не зрозуміла, але ж не в кожного зустрінеш це ім’я.

– Що ти сказала? – підірвалась я й забула про важкість у ногах.

– Так, він загинув... Син Кирила задихнувся. Не встигли відкачати. Діно, це ЖАХ!

Від такої звістки світ захитався й стемнів у моїх очах. Тепер я намагалась уявити стан Кирила. Адже дбайливий батько весь час невтомно боровся зі страшним недугом маленької дитини. А я допомагала, як могла, а потім прогнала Його від себе...

Притримуючись за стіну, я підійшла ближче до Жанки:

– Як? Жанно, я тебе прошу скажи, що це неправда! Зовсім недавно він пролікувався й непогано почувався. Чому не встигли? Я не розумію. І де тепер Кирило?

– Не знаю. Десь між моргом та судом. Він хоче посадити ту потвору. Вона звела дитину до могили. А Латуш так старався, щоб хлопчик жив, – тепер ми плакали обидві.

Давно не пам’ятаю своїх сліз. Бо саме щирий рятувальник у мене їх забрав, навчив сміятися й радіти. Тому тепер настав момент відповісти йому за поміч і щедру доброту. Я витерла промоклі очі та миттю набрала його контакт.

Ти ж видалила? З телефона - так! Але не з голови. Два його номери я пам’ятала не гірше, ніж свої. Та Латуш не відповідав. Можливо тамував на мене гнів або розв’язував страшні питання.

– Жанно, прошу, знайди Його мені! Я зобов’язана допомогти. Він мене витягнув з того світу і я не відступлюсь, навіть якщо відмовиться прийняти, – тримала я у неї перед носом робочий телефон, котрого Він не знав.

Вона набрала й Латуш відповів. Не знаю: випадково чи насправді мене ігнорував?