Марія Люта - Наречена для дракона, Марія Люта

З деяким зусиллям я повернула свою увагу на поточну розмову і згадала, про що, власне, Габріель запитав мене.

 

– Я не пила перед побаченням. Ми разом з Ребеккою ще за день до нього випили по келиху вина, але, оскільки треба було рано вставати, то вона застосувала заклинання відкладеного похмілля або щось таке. Вона у журналі "Юна чарівниця" прочитала.

Габріель гучно засміявся. Але не зло. Не осудливо.

- А в цьому неоціненному джерелі достовірної магічної інформації випадково не згадувалося про плату?

- Яку ще плату?

- Сп'яніння та похмілля будуть пізніше, але в рази сильнішими. Випила келих, а похмілля як після пляшки. До того ж таке похмілля не можна зняти ні заклинаннями, ні будь-якими зіллями.

- Сп'яніння теж відклалося?

Габріель кивнув головою.

- Що ж, це багато що пояснює... Ох, - схаменулась я. - Як там Ребекка!?

- У неї вчора було індивідуальне заняття з Леєм, так що, думаю, вона в надійних руках, - посміхнувся чоловік. - Не хвилюйся, Лей не зробить їй нічого поганого і вбереже від дурниць.

Я чомусь одразу заспокоїлася, поділяючи думку чоловіка.

 

- Він ваш найкращий друг? Лорд Лей?

-Так, - Габріель серйозно кивнув.

- Ви так впевнені у ньому, - навіщось продовжила я і вилаяла сама себе: не потрібно мені впізнавати Габріеля краще. Ні до чого це! Фізичне тяжіння - це одне, а ось пізнавати його душу, чим він дихає, що відчуває, на що сподівається... Ні, я і так занадто близько, щоб до втрати пам'яті закохатися в Ректора. Але мені було справді щиро цікаво... і чим він дихає, і що відчуває, і на що сподівається. І особливо хотілося пізнати його душу - всю, від найсвітлішого в ній до останнього темного закутка.

- Цілком. Більше, ніж у собі.

- Вам пощастило, - я згадала про Луїзу і швидко моргнула кілька разів, проганяючи непрохані сльози. Різко відвернулася - а ось це дарма, голову знову пронизало болем. - Цікава ви пара: квод Альбум і квод Ніргум, Білий і Чорний древньоурською... Ой! А котра година!? - схаменулась я.

- Перша пара за п'ятнадцять хвилин.

- Проклятий Урх! - я вскочила на ноги і схопилася за живіт, вгамовуючи напад нудоти. Злегка хитаючись, підійшла до дзеркала і, відчуваючи на собі зацікавлено-насмішливий погляд, почала пальцями розчісувати волосся. Ех, була б у мене нормальна магія, з зачіскою б за секунду впоралася! - Як мені звідси дістатись до навчальних корпусів?

- Ти на ногах ледве стоїш. Прогуляй.

- І це каже мені Ректор Академії!? - я з усмішкою підняла брову. - А ви мені потім догану вліпите?

- Ні, адептко. Ви ж нездужаєте.

 

От спокусник!

- Ні, не можу. Перша пара – захворювання ССС. Це серйозно.

Габріель лише розвів руками, не розуміючи чи то назву предмета, чи то його важливість.

- Захворювання серцево-судинної системи. Це справді важливо. До того ж там викладач злий, ух! - почала пояснювати я, злегка шепелявлячи, оскільки тримала в зубах шпильки для волосся. - Якщо я скажу, що пропустила заняття, тому що на шляху на пари у мене стався інфаркт, він до прогулу вліпить ще й двійку - за те, що допустила серцевий напад і на ходу його не вилікувала.

Габріель усміхнувся, трохи схиливши голову набік. Він так і продовжував стояти біля вікна, спостерігаючи за моїми поспішними зборами, наче я якесь рідкісне кумедне звірятко.

 

Я тим часом досить-таки непогано прибрала волосся і попрямувала до дверей.

- То ви розкажете дорогу?

Габріель же кинув мені невелику кулю світла, що зависла за крок від мене. Саме такі в моїй уяві заводили заблукалих в болотах мандрівників у згубну трясовину.

- Він доведе тебе до навчальних корпусів найкоротшою дорогою.

Я подивилася із сумнівом. Але, здається, на території Академії боліт не було, тож є шанс, що світоч заведе саме туди, куди треба.

Вже в дверях я обернулася:

- А ручки та зошита у вас не знайдеться?

Габріель дістав свою дорожню сумку і витяг з неї необхідні предмети. Мовчки простягнув мені. Я так само мовчки кивнула і поспішила геть, бо часу майже не лишалося.

 

Але не встигла я зробити й десяток кроків, як на дорогу вискочив Моргенштайм:

- Анна!? Ти провела ніч у Ректора!? - обличчя хлопця перекосило від праведного гніву.

- Франку, це не те...

- Я викличу його на дуель!

- З глузду з'їхав!? Він набагато сильніший за тебе...

- І коли це така дрібниця мене зупиняла? - промовив із променистою, блискучою усмішкою, а в очах у самого плескається море болю.

 

Я завила про себе. Ну яка ж я сволота! І чому вчора це сп'яніння так не вчасно мене наздогнало і я не змогла порвати з Франком ще до нашого поцілунку. Можливо, так би я завдала йому менше страждань. Я відчула, що мушу розповісти хлопцеві правду. Хоча б її частину. Це мінімум, що я маю для нього зробити.

 

- Не треба дуелей, Франку. Мені... подобається лорд Ректор.

Моргенштайм чортихнувся, а потім завмер, вражений власною здогадкою:

- Це з ним ти...

– Це було моє рішення. Щоб не потрапити на Відбір. Тепер ти зневажаєш мене? - спитала тихо. Зізнаюся, я вже легко переносила глузування всієї Академії, але зневага Франка все ж таки була б для мене ударом.

 

Моргенштайм мовчав. Світоч Габріеля несамовито блимав, волаючи про те, що я вже безбожно спізнююся. Але я стояла, як укопана, чекаючи на відповідь.

 

Нарешті хлопець підійшов упритул і провів великим пальцем по моїй щоці:

- Ні, я не зневажаю тебе, Анно. Щиро кажучи, тепер я захоплююсь тобою ще більше. Ти дуже смілива.

Всевидячий, я не заслуговую на такі слова! Чому ж мене так тягне до Габріеля, хоча той прямо попереджав не закохуватися в нього, а до цього славного хлопця я не можу відчути нічого?

- Мені так шкода...

- Не варто, Анно. Я вже звик жити, знаючи, що тобі подобається інший – спочатку Річ, тепер Ректор… Але твого жалю я не переживу.