Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

вислову як такого. Бо мало ж механічно будь-які два слова звести докупи — от вони й зустрілися вперше.

— Написав програму, заклав корпус написаних творів — і отримуй на виході пари, які раніше не зустрічалися.

А: — Ну так. Бо йдеться про значно більше — про нову літературну якість, що виправдана і формальною, і змістовою доцільністю. До речі, про ці дві категорії. Їхнє розмежування і протиставлення — це велика й фатальна, просто епічна помилка, коли ми говоримо про твір літератури. Тому що форма завжди змістовна, а зміст завжди формалізований, їх краще не відокремлювати.

— Тобто слово має якусь приховану семантичну грань і при зустрічі з іншим словом, і тільки в такій ситуації, ця грань відкривається і вражає своєю якоюсь небанальністю, певним відкриттям.

А: — Відкриттям. Саме так.

— Фактично, якщо продовжити цю думку, то добрий твір має весь час наштовхувати на певні відкриття.

А: — Так.

— Іншими словами, це має бути в тій чи іншій мірі пережитий катарсис.

А: — Іншими словами, так. Але поняття катарсису я б не стосував у якомусь вищому категорійному сенсі. Бо ми так уже той катарсис розмазали — по всьому тілу літератури! Вживаймо його все-таки обмеженіше: до театральної вистави, до постановки. Коли глядач від побаченого й почутого дійства розпереживався, розплакався, а потім такий вийшов просвітлений…

— Ну, якби всі з вистав виходили просвітленими…

Б: — Про себе знаю, що я читач — дуже добрий. У сенсі добродушний. І коли бачу, що автору вдалося те, чого він прагнув, то можу полюбити твір і багатослівний, і лаконічний, і реалістичний, і модерністський — головне, щоб я побачив, що автор дав собі раду, впорався із завданням. І тоді я радо дивлюся на змальований ним світ його очима. Не назавжди, ясна річ, але поки читаю цю конкретно книжку. Тому я намагаюся наперед не накидати творам своїх очікувань.

— Добре, часто можна почути, що от цей автор є добрим стилістом, а інший — стиліст не дуже, але проте він…

А: — Але, може, той кострубатий стиль насправді щось таке, над чим автор дуже напрацювався, бо це було його стилістичною метою — вражати кострубатістю? Тому щоразу треба враховувати якісь ключові твори цього ж автора, його творчі етапи і так далі. Бо звідки, з якого об’єктивного простору взяти такі критерії, що от, наприклад, коли речення плавні, складносурядні, то це добрий стиль, а коли вони рубані і короткі — то це що? Такої об’єктивності просто не існує. Тому це мусить відчуватися в логіці твору, в постаті автора, в його ґештальті.

Б: — Знаєш, наприклад, Вольтер вважав, що Шекспір не вмів писати. Що в нього цікаві історії, але що він якийсь дикий і стилем не володіє. Бозна що: кострубате, незбалансоване. Шекспір!

А: — Не певен, що Вольтер достатньо добре володів англійською. Може, йому Шекспіра хтось наспівав? Якийсь Паваротті.

Б: — Джо Дассен.

А: — Але, до речі, Вольтер у своїх сатиричних мініатюрах просто блискучий. Він публіцист того рівня, де публіцистика претендує на вічне звучання. Принаймні, поки католицька церква якось там існує.

Б: — Ну, він блискучий стиліст, але не кожен стиль мусить бути зовні блискучим. Бо не обов’язково перед твором стоять завдання, які можна виразити блискучим стилем. Стиль багато від чого залежить. Від жанру, наприклад. Кострубатий стиль у строгому сонеті — це майже гарантований провал, а деінде…

А: — Але, знову ж таки, якщо це така стилістична ціль? Бо якщо це сонет від імені якогось недорозвиненого йолопа, так? Уявімо, що автор собі це запроектував…

Б: — Саме так, мета виправдовує, а точніше, зумовлює засоби — і в цьому суть стилю. Можна будь-який інший приклад навести, але я тепер під великим враженням від щойно прочитаного роману Вєслава Мислівського «Камінь на камені». Це такий, не побоюсь сказати, епос вулфівського чи фолкнерівського масштабу. А оповідачем виступає простий польський селянин. Його стиль не блискучий у вольтерівському значенні, зате він прекрасно виконує свою функцію: не надто вишуканими, але дуже смачними хлопськими словами розгортає історію життя родини, села й опосередковано цілої Польщі у XX столітті. Вольтерові, мабуть, не сподобалося б, але я в захваті. І взагалі, добрий стиль в об’ємному романі і, наприклад, у коротенькій новелі — це різні добрі стилі. Якщо взяти сторінку, я не знаю, хай буде з «Війни і миру», і ретельно її розібрати слово за словом, то від неї можна, власне, каменя на камені не залишити, таке воно часом неоковирне. Тільки ж Толстой свою епопею не заради окремих блискучих сторінок писав, правда? Читач ті всі дрібниці проковтує, не звертаючи на них уваги, бо тут інші пропорції: десятки людських доль, країни, битви, злам епох… А Достоєвський з його «круглим столом овальної форми»!

А: — Пригадалося мені з Літінституту. На якійсь перерві, я випадково поруч був, мимоволі підслухав розмову двох росіян: один був зі семінару критики, другий — здається, зі семінару прози. А тоді якраз видали «Архіпелаг ГУЛАГ», усі три томи. І той, що з критики, каже: «Нет, ну не могу оторваться, просто залез с головой!». А той, що з прози, він такий… крипто-прорадянський, прокомуністичний… Але сказати вголос, що Солженіцин «антисоветчик», він уже не може, хоч і ненавидить за це Солженіцина. То він і каже: «Да, но какой неряшливый, ужасный стиль, просто стыдно за человека, что вот не умеет писать». На що перший: «Ты знаешь, я когда такие книги читаю, я о стиле вообще не думаю. При чем здесь вообще стиль?». І це слушне запитання. Але, по-моєму, там у Солженіцина й зі стилем усе добре. Такий доволі переконливий, просто твердий, хороший і ясний виклад.

Б: — У кожному разі, вони один одному пасують