Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

Швидко піднімаюсь, чекаючи наступного удару, і в цей момент гном, підкравшись ззаду, б'є молотом по щойно замороженому коліну.

Лунає звук найбільше схожий на дзвін розбитого скла, колінна чашка голема розлітається, і страж, втративши опору, з гуркотом лавини, що сходить з вершини, боком валитися на підлогу.

— Знай наших! — репетує Захірд і намагається завдати удару по голові.

Це він даремно... Страж хоч і лежить, але руки в нього цілі.

— Бамц! — Залізний кулак буквально змітає гнома, відкидаючи на кілька метрів. Захірд падає на спину і залишається лежати. Не слабо йому приклали.

— Тіме! — Кричу я. — Віяло життя! Швидше!

Маг перемикається з бойового режиму в оздоровчий, а я тим часом біжу до реліквій.

Мені ніхто не перешкоджає, але добігши до постаменту, зупиняюся сам і спантеличено шкребу потилицю. М-да… Боги ті ще жартівники… Величезне ковадло навіть на вигляд непідйомне. І щоб винести його з підземелля треба або запряжку ваговозів, або з десяток биндюжників. Молот виглядає не настільки важким, але і його тягти доведеться як мінімум удвох. Відпочиваючи через кожні десять-двадцять кроків.

— І як? — бурмочу тихо.

— Не знаю… — відповідає Захірд, що вже прийшов до тями і сяк-так дошкутильгав. — Може, хоч молот спробуємо винести? А потім я повернуся з допомогою. І возом…

— Іншого варіанта все одно немає. Давай спробуємо… Берись за ручку…

Гном підходить ближче до постаменту і кладе руку на молот.

Яскравий спалах засліплює мене на якийсь час, а коли перед очима перестають мигтіти червоні кола, і зір повертається, я бачу радісно усміхнену фізіономію Захірда. Кліпаю, щоб остаточно прозріти, і не можу не погодиться з гномом — для радості привід є. Навіть два…

Тепер на постаменті лежить не важка залізяка, а прийнятного розміру похідне ковадло і приблизно восьмикілограмовий молот. Тобто речі цілком підйомні.

— Бери молот, — не зменшуючи від радості голос, репетує Захірд. — Я візьму ковадло. І забираймося звідси…

До речі, суттєве зауваження — голем хоч і без однієї кінцівки, цілком жваво повзе в наш бік. А ще раз звести знайомство з його кулаками ні в мене, ні в гнома не виникає бажання.

Хапаємо кожен свою частину реліквії та чвалом трусимо до Тіма.

— Все! Геть звідси! — продовжує репетувати Захірд.

Схоже, це не від піднесених почуттів, а від банальної контузії. Все ж таки голем непогано його приклав. Є із чим порівняти. У самого в голові досі дзвенить.

Тім мовчки бере нас за руки… Свист, темрява, легка нудота, сонячне світло, що засліплює на мить, і легкий подих свіжого повітря. Ми на поверхні.

— Вийшло? — кидається назустріч Тінь. Потім бачить чим зайняті наші з гномом руки і радісно вигукує: — Молодці! А то я вже турбуватися почав.

— Та ми й самі… — переводить подих Тім Подорожник. — Мало не... еее... перехвилювалися... Але, обійшлося. У всіх штани сухі? — переводить розмову в жарт.

— Руки зайняті, — відповідає гном. — Не помацати… А загалом так… були моменти…

— Добре те, що добре закінчується, — вимовляю з розумним виглядом. — Ну що? Можемо нарешті забиратися з цих гостинних місць, чи у когось ще є якісь побажання?

Усі дружно мотають головами. Навіть троль.

— Тоді, дякую цій хаті — підемо до іншої…

Знову-таки ніхто не сперечається. Незважаючи на вдалий похід, мертве місто і справді не те місце, де хотілося б побути довше. Як не пояснюй собі, які резони не вигадуй — довкола один величезний цвинтар, а наші дії віддають вандалізмом. Так що нема чого турбувати мерців понад потребу.