Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

Дем’ян знизує плечима.

— Там столик певно потрібно замовити?

— Я домовився, щоб нам притримали. Адміністратор клубу мій клієнт.

Видно, йому дуже хочеться потрапити туди. Це розуміє і Дем'ян, повертається до мене, запитально дивиться в очі.

— Ти як?

— Не знаю… — тягну. Звісно було б чудово побачити наживо легенду, послухати музику. — Я наче й не проти, якщо і ти…

— Можемо заглянути. Згадати молоді літа, як то кажуть.

Пирхаю, таке сказав. Хоча я порівняно з ним дійсно малолітка.

— Чудово. Тоді я зідзвонюсь з Валерою, підтверджу бронь.

Лук’ян виходить з телефоном на кухню. Ми залишаємось сидіти втрьох.

— То як ви познайомились? — свердлить очима Настя.

Кидаю несміливий погляд на Дем’яна. Ми не думали, що будемо якось обговорювати це питання. Але справжні обставини озвучувати якось незручно.

Дем’ян пригортає до себе, мимохідь цілує у скроню.

— Ніка, мій новорічний подарунок. Справжнісіньке чудо. І зустріч наша теж чарівна. А тому розповідати не буду, щоб чари не розвіялись, і моя Снігурка не розтанула та не покинула мене, перетворившись у невагому хмаринку, — напівжартівливо заявляє.

— Тепер мені ще цікавіше. То як? — стріляє у мене вимогливим поглядом.

Дивлюся скоса на Дем’яна. Він хитро посміхається не відводячи від мене погляду.

— Доля звела, — розводжу руками.

— Так, я домовився. — заходить Лук'ян. — То що? Перекусимо, проведемо Старий рік і гайда!

Усі більш менш синхронно кивають.

По телевізору звучить який концерт. Ми цокаємось бокалами, хоч Дем’ян і не п’є алкоголь, він за кермом. І я за компанію з ним потягую сік.

— Ці  биточки просто неймовірні, — стогне Лук’ян, приклавшись після випитого до закусок. — Де замовляли?

— Ніде, Ніка приготувала…

— Ніка? — здивований погляд зупиняється на мені. — Тоді тобі, Дем, неймовірно пощастило. Красуня та ще й так смачно готує.

Мені приємна похвала. Червонію від задоволення. Дем’ян цілує в щоку.

— Я знаю, моя Ніка — справжній скарб.

Поруч пирхає Настя, піймавши виразний погляд Лук'яна.

— Навіть не сподівайся. Я не для того вчилася стільки років і робила кар’єру, щоб у вільний час борщі наварювати. Благо є доставка їжі.

— Дорогоцінна моя, ніхто й не примушує. Це був лише комплімент, — відразу ж виправдовується.

А я розумію, що це просто останній гвіздок у кришку гробу наших з Анастейшею відносин. Подругами нам ніколи не бути. Хоч останню спробу виправити все ж роблю.

— Ой, ми теж половину страв замовили, — недбало змахую рукою. — Насправді я не все вмію готувати, та й до екзаменів потрібно готуватись. Весь час відбирають консультації та білети.

— Ти вчишся? А де, на кого? — одразу цікавиться Лук'ян.

І я поспіхом приймаюсь розповідати про навчання та факультет, щоб ще більше віддалитись від небезпечної теми. Загалом розмова виходить досить приємною. Дем’ян та Лук’ян згадують свої студентські роки, навіть Настя включається.

— А пам’ятаєш Вавілову? Як ти сохнув по ній... — несподівано говорить. — Навіть гадки не маю, чому вона тобі не відповідала взаємністю. Вона й зараз красуня. казала мені, що модель. Та ти й сам бачив на зустрічі випускників.

— А хто б відповів? Чи забула, яким я був у студентстві? — байдуже знизує плечима. Переплітає наші пальці.

— Так, ми всі тоді не роздивились твій потенціал... — тягне Анастейша. Але її слова звучать десь далеко, наче в тумані. Вся увага прикута до Дем'янових очей.

— Значить не так доля... — спокійно відповідає, навіть не дивлячись на неї. — А доля поруч...

І моє серце шаленіє. 

Далі розмова з Настею не клеїться. Зате Лук’ян наче й не помічає напруженої тиші. Балакає за двох. Сміється інколи чмокає задерев’янілу Настю в щоку. Й коли надходить час збиратися до клубу, відчуваю неймовірне полегшення.

Аквамарин знаходиться майже в центрі. Тому така популярність закладу не викликає здивування. А ще цікавий та модний інтер’єр, жива музика, відомі виконавці та смачні напої приваблюють відвідувачів наче магніт. Що ще потрібно молоді для веселощів.

Ми пірнаємо в атмосферу всезагального передчуття свята з головою. Спершу я відчуваю деяку незручність. Не скажу що в такому закладі вперше. Бувала з друзями. Інколи розважалась, хоча й не часто. До того ж я вельми люблю танцювати. Проте для того, щоб переступити межу від сором’язливості до "хай буде, що буде" мені як правило треба трохи часу, ніж іншим.

А от Настя почувається наче риба в воді. Як і Дем'ян з Лук'яном. Вони вітаються зі спільними знайомими, що сидять за столиками, махають кільком, що відриваються на танцмайданчику. Наче все місто тут зібралось.

Ми сідаємо за свій. І я відразу розумію, різницю між замовленим столиком на другому поверсі й тими, що на першому. Диванчики тут м'які, зі зручними спинками й смачно пахнуть новенькою шкірою. От у такій зоні я вперше. За звичай ми з друзями або біля бару тусили, або серед танцюючих. І що сказати, завжди заздрила тим, хто знаходився у більш елітній зоні, де можна відпочити й не боятись, що хтось тобі щось підмішає у напій, поки ти витанцьовуєш.

Настя бере Лук’яна за руку й одразу тягне танцювати. Тут вона майстриня. Навіть я залипаю на те, як вона граційно та спокусливо рухається. Лук’ян взагалі пливе цукровою хмаринкою, але теж рухається гарно. За звичай хлопці лиш тупцяють, і дай боже, щоб в такт, або хилитаються, якщо танець повільний.

— Хочеш потанцювати? — голосно питає на вухо Дем'ян.

Гучна музика заважає спілкуватись нормально.

— Якщо ти не проти, то давай трохи згодом, — відповідаю так само на вухо.

— Звісно не проти, — цілує у скроню. — Тоді я замовлю напої й зараз повернусь. Смаки цих двох... — киває на Лук'яна й Настю. — Мені відомі, а ти що будеш?

— Давай мохіто, але безалкогольний, — раптово розумію, що просто до безтями хочу відчути присмак лайма та освіжаючої м’яти. Не дивлячись на зиму тут тепло, навіть душно. По-літньому спекотно. І мій светр трохи затовстий для приміщення. От Настина сукня у самий раз.