Лариса Підгірна - Червона Офелія

мене, відрікаюся більше вживати оковиту і всілякий інший гріх чинити. Сповідався до рання й плакав, як мала дитина. Ну, я мушу висповідати, не зважаючи на час, раз людині треба. Ото він мені і розповів. Роботи перед приїздом панства, каже, звечора багато було; втомився, хильнув зайвого, та й, аби не дратувати жінку, вирішив заночувати в маєтку, на кухні, щоб потім їй сказати, що роботи багацько було. Десь там примостився собі в куточку, на підлозі та й закимарив. Коли це прокинувся від того, що по кухні хтось ходить. Глянув — аж то, ну так він мені розповів, привид дружини пана Мордвінова, у білій довгій сукні нипає кухнею туди-сюди, у руках, каже, щось тримає. Не розгледів, але щось там таки було. Місяць ту постать освітлював так, що він добре розгледів ту чортівню. А потім, каже, той привид узяв стільця, приставив до печі та й шусть у неї…

Чоловік той так перелякався, що ледь не занімів. Сидів якийсь час, наче закам’янілий. Ледь не посивів. Протверезів, говорить, із переляку. Аж раптом шурхіт якийсь. Дивиться, а той привид у білій сукенці знову з печі вилазить. Звісно, неборака завмер. А вже за кілька хвилин почувся постріл і вашого Матрусяка було вбито.

Звісно, той чоловік перелякався, зізнаватися, що він бачив, не став. І коли всі збіглися до передпокою маєтку, вибрався якось через отакісіньку кватирку в коморі і прожогом сюди, до мене. Сповідайте, каже, мене, отче, гріх маю. Убивство в маєтку, а я тому не зарадив. Кров людська на мені… Та усіляке інше казав. Отаке, Марку. Тому я й вирішив тобі розповісти оце.

Швед дивився на отця Роговського із закам’янілим обличчям.

— Не можу зрозуміти, — вимовив нарешті. — Чи то так мені таланить, чи то мене так до мого кінця гонить…

— Марку, кожен з нас живе стільки, скільки йому відміряно, — проказав отець Роговський. — Що я хотів тобі додати… — продовжив ксьондз. — Я би все це і не розповідав тобі, бо чортівня від горілки ще й не така привидиться, але те, що сталося вбивство, та ще привид у печі то зник, то з’явився звідти знову… Слухай мене уважно. Там, у кухні панській колишній, три печі. Дві таких, що працюють і взимку, і влітку, а одна — так, для виду…

— Що значить, для виду? — перепитав Марко.

— А те й значить, що для виду. Тут у нас у Тарноруді всіляке балакають. Балакають і про те, що мовляв, пані Надія Мордвінова, покійниця, яку Мордвінов власноручно застрелив, така ласа до гріховодництва була, що підкупила будівельників, які зводили маєток, і загадала таємно від мужа в одній з печей влаштувати для неї потаємний хід. Ним вона, покинувши шлюбне ложе, до коханців пробиралася непоміченою. Ну, чи вони до неї… І так само назад вибиралися. Так плетуть люди.

Чи воно насправді було таке, чи ні, я не знаю, але ти, Марку, раз працюєш у Розвідочній управі, то можеш і перевірити. Може, то не привид, а убивцю нещасного фотографа Матрусяка Федір Антошків бачив?

У Марка раптом спітніли долоні.

— Я зрозумів, отче! Мушу йти… Те, що ви мені розповіли…

— Скористайся тим, що я розповів, мудро, Марку! — промовив ксьондз із тривогою в голосі. І пам’ятай, таємниця сповіді — святиня велика. Не смій видавати мене.

— Не видам, отче.

Марко кивнув на прощання і, не розбираючи дороги, кинувся з плебанії костелу на двір. Далі — прожогом до маєтку.

— Шведе, де ти бродиш, шукаю тебе усюди! — вигукнув, замість привітання, поручник Казиміренко. — Марія снідати налагодила, вже й охололо все… До речі… Ті підводи з декораціями мої хлопці у Волочиську обшукали, все перебрали по ниточці — немає там кліше, хоть умри! Певно, воно все-таки у маєтку…

— А його вже тут немає, пане поручнику! — відповів Марко, відсторонюючи Казиміренка та прямуючи до кухні.

— У якому сенсі? — проказав Казиміренко, слідуючи за Марком. — Тобто, його…

— Тобто його винесли у нас під носом, пане Казиміренку, — відповів Швед. — Уночі. Накажіть нікого не випускати навіть на сніданок, зачекають. Важливо, аби ніхто не знав про те, що ми зараз робитимемо.

На кухні вже кипіла робота. Найняті для кухонних робіт три молодиці місили хліб до обіду, варили борщ, патрали курей. Керував ними кухар із застави, якого так розхвалював Казиміренко. Із здивуванням вони витріщилися на начальника застави й Марка, котрі забігли до кухні, наче навіжені.

— Чому готуєте тільки у двох печах, коли є три? — проказав Марко.

Кухар від несподіванки аж зблід.

— Молодий чоловіче, я підлеглий тільки пану Казиміренку, вам доповідати не буду, — відказав він сердито. — Чого ви увірвалися сюди? Ми їсти готуємо, турма народу, а нам і хліба напекти і паннам чогось солоденького приготувати на десерт…

— Ти зуби не заговорюй, відповідай, чому в двох печах тільки розпалили? — суворо проказав Казиміренко.

— Ну-бо, пане, ці дві печі справні, в них і тяга файна, і готується добре. А у третій… кажуть, вона ніколи добре не готувала. В ній навіть розвести вогонь важко. То вона роками стоїть без роботи. Ми прибрали її для виду, щоб скрізь чисто було, але не користуємося. Та й, по правді сказати, дві печі цілком достатньо!

— Ну, Марку, почув? І що ти хотів цим довести мені? — Казиміренко повернувся до Шведа. — Чув, піч роками не розпалювали.

— Вийдіть усі геть, — промовив Марко. — Вийдіть і чекайте, доки вас позовуть.

— Шведе, ти не з тієї ноги встав сьогодні? — поручник Казиміренко від здивування округлив очі. — Твої химери, правду сказати, часом перебирають межу!

— Пане поручнику, накажіть охорону біля кухні виставити і нікого сюди не впускати.

— Навіщо? — роздратовано вигукнув Казиміренко. — Мені усю ту отару ще годувати треба, скоро обід, а їм і снідання не подавали.

— Довіртеся мені! — Марко приставив до третьої печі стільця. — Нумо, пане поручнику, за мною! Тільки ліхтар захопіть!

— То ти…. — Казиміренко не договорив. — Вийшов на мить віддати необхідні розпорядження, повернувся з ліхтарем.

— Гайда, пане поручнику! — проказав Марко, спритно залізаючи у піч. — Гайда за мною!

Пролізши вперед у суцільній темряві навкарачки, він раптом відчув, що склепіння печі над ним більше не має. Марко поволі випрямився, огледівся.

— Ну… Ви де, пане поручнику?

За якусь мить ліхтар у руках Казиміренка освітив цегляне склепіння мордвіновської печі.

— Звідкіля ти, Шведе, такий розумний узявся? — промовив він. — Сам здогадався, чи підказав тобі хто про цей потаємний хід?

— Підказали, — видихнув Марко. — Але хто — викрити не маю права. Слово дав. Ну то що, розповісте тепер мені, що у вашому