Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

має значення для тих, які закохані. Що не вміщалося в багажник, хлопець і дівчина прилаштовували на задньому сидінні, ощадливо використовуючи обмежений простір. Вони також мали настільну лампу: витягнувши шию, вона глипала допитливим оком на людей. Можливо, хлопець і дівчина зараз в Парижі чи в Лісабоні, де відсвяткують Різдво. Якщо сподобається, вони залишаться там назавжди — в котромусь із тих спокусливих міст.

За весь час чоловік тричі змінював житло: дитиною разом з батьками робітничий гуртожиток на помешкання, згодом батьківську оселю в рідному місті на студентський гуртожиток у сусідньому, нарешті гуртожитську кімнату на однокімнатне помешкання, свою постійну адресу.

Але по-справжньому важило лише одне переселення — з дитинства в дорослість. У те інше, нове місто прибув не по літах зрілою людиною. Сталося воно раптово, зненацька, одним рубом. Юність вивітрилася, мов охмеління, і хоча все докорінно змінилося, більше не змінювалося нічого.

Після прогулянки в місто бачив уві сні білу галявину, через яку бігло біле хлопʼя, простягнувши до нього сповнені сяєва рученята. Бачив також людські силуети, що світилися сизою білиною, як фосфор, зʼявляючись і зникаючи, байдужі до нього, і тільки біле хлопʼя сяяло назустріч йому білим усміхом. Дивне враження огорнуло його.

Подумав про прогулянку в заполонене туристами середмістя, наче знову опинився там, де людські потоки, святкова ілюмінація, собор з іконою, сувенірна крамниця з плюшевим ведмедем-катеринником й усміхненими різдвяними зірками і звідки вернувся далеко за північ, щоби під тихі, ледь чутні награви джінґлбелз, що млоїлися крізь простір та мури, наче ведмідь десь поруч крутив катеринку, провалитися в забуття.

Сни стиралися разом із прокиданням, деколи після них залишалися непевні марева, повільно розсотуючись, як осінній туман. Досі з дивовижною виразністю памʼятав сни дитинства, так що й саме дитинство поставало, мов сон. Ті видіння були абсурдним коктейлем дійсності й вигадки, досновуючи на власний смак те, що трапилося за дня; змережаний ними світ існував лічені хвилини, а йому здавалося, наче провів у їхніх просторах тисячу років. Накочуючись, мов хвиля на берег, вони поставали такими ж яскравими, як освітлені ілюмінацією вулиці пізньовечірнього середмістя.

Сон розбуркав його, заполонивши думки. Спробував розворушити памʼять, перебравши все, що наверталося, але нічого подібного не знайшов.

Житлові квартали зникли за останнім перехрестям. Автомобіль уже чекав, переобладнаний під пасажирські перевезення напіввантажний «Мерседес». Віддавши валізу, чоловік перейшов на протилежний бік і запалив цигарку. У вікнах фабрики, триповерхової цегляної споруди, під якою припаркувався бусик, світилося. Накрапав дощ.

З-під накриття, що тягнулося вздовж складу по інший бік, чоловік спостерігав, як порався водій, час до часу міняючи вже зафрахтовані речі місцями. То були валізи, пакунки, бандеролі, хтось передав для когось дитячий візок. Бусик ніколи не виїздив вчасно — якийсь пасажир неодмінно запізнювався.

Цього разу вони чекали на жінку. Водій набирав номер, проте звʼязку з нею не було. Вдивлявся в автомобілі, рідкісні в цьому місці й о цій порі, проте всі вони проїздили, не зупиняючись.

Якоїсь миті побачили дівчину і юнака — вони помітили їх одночасно, чоловік і водій. Закохана пара наближалася з глибини ночі, тримаючись за руку, у вільній руці дівчина несла троянду.

Дійшовши до перехрестя, хлопець і дівчина зупинилися, їхні губи злилися в цілунку. Ось зараз дівчина зверне до них, водій заведе мотор і вони рушать. Однак голос, з яким водій спілкувався напередодні, належав жінці середнього віку. Розійнявши обійми, закохані попростували далі, троянда була їхнім єдиним багажем. Віддаляючись, їхні постаті перетворювалися на невагомі, зіткані з етеру субстанції.

Пасажирка, через яку затрималися, так і не прийшла.

Востаннє він простував цією вулицею двадцять пʼять років тому. Повернувся несподівано для самого себе: купив квиток, сів і поїхав.

Колеса стукотіли повз села, поля та ліси, наче щойно напередодні сидів отак біля вікна з відштореною фіранкою в наполовину порожньому плацкартному вагоні, мовби вчора поїхав, а сьогодні вертався. А потім пішкував вулицею від вокзалу, через привокзальний майдан з ятками та кіосками, повз садиби, дво- і триповерхові будиночки, попри шкільне подвірʼя з новим навчальним корпусом у глибині під затінком кленів.

Віддалявся від вокзалу, від потяга, яким прибув, від центральної частини міста, залишаючи збоку квартал за кварталом, доки опинився під черешнею на розі продовгуватого багатоквартирного будинку. Ноги самі несли його.

У зеленому листі чорніли ягоди, як тоді, коли покинув місто. Плоди мовби чекали на нього, знаючи, що одного дня — хай не скоро — він повернеться. Дерево покрислатішало, подавшись вперед, наче того далекого світанку хотіло вирушити разом із ним.

Сонце стояло високо в небі серед нескінченної блакиті. Безслідно зникло, наче випарувалося, озерце, в якому влітку купався, а взимку бігав на ковзанах, і не було засмагальників на розкладених вздовж травʼянистого берега рушниках, за яким починалося футбольне поле, тоді як з протилежного, стрімкого боку купали у воді свої довгі коси верби.

Огинаючи спортивні майданчики, схил впирався в двоповерхову будівлю спортивного комплексу, і в тій частині, що прилягала до футбольного поля, спиналися ярусами глядацькі лави. Раптом футбольне поле ожило; стежив за пересуванням гравців, за мʼячем, який то наближався, то віддалявся від воріт.

Він не відразу розшукав те місце. Коли жив тут, ресторанів було обмаль: у центрі напроти ювелірної крамниці, звідки походив його годинник, і при міському готелі, повз який пролягав шлях до школи. Ресторани відчинялися пізно і пізно зачинялися, тоді як промислове, фабричне місто прокидалося рано і так само рано лягало спати.

Памʼятав кожний закапелок, найменший виступ. Усе, як колись, лише всередині щось тупо нило. То було його місто, яким ішов, наче по плитах, під якими мерці. Липи лаштувалися цвісти над мовчазними могилами.

Ще нікого не було, тож подався до скверу між медичним інститутом, ратушею і філармонією. Сидьма на лаві спостерігав за хлопчаком на триколісному велосипедику. Якоїсь миті малий наблизився до нього, виклично задерши голову в кучерях.

Однокласники змінилися — хто більше, хто менше, не всіх одразу впізнав. Столики стояли довгим рядом, зсунуті один до одного і накриті мереживними обрусами, зі стравами, що рівномірно повторювалися, з келихами, відкоркованими пляшками, склянками, наповненими соком карафами, тарелями, ножами і виделками, мов на весіллі, хоча йшлося всього-на-всього про зустріч тих, котрі не бачилися чверть сторіччя. Навколо її очей і в кутиках вуст зʼявлялися, коли вона усміхалася, зморшки. Приїхав заради того, щоб зустрітися з нею: тут, за столом, міг нарешті зізнатися собі в цьому.

Заграла музика, над танцювальним майданчиком ожила дискотечна куля. Він вбирав запах волосся, вдихав змішаний із парфумами аромат жіночого тіла. Його партнерка підвела голову, і їхні погляди зустрілися. Після перерви був