Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

шкільний вальс, який вони кружляли із чвертьсторічним запізненням. Двадцять пʼять років тому він поїхав геть, нічого нікому не сказавши, ні з ким не попрощавшись.

А потім потеленькалися до школи. Мов спізнюхи, пробралися скрадливою черідкою на подвірʼя з розграфленим на асфальті метражем для кидання мʼяча. Котрийсь із них, ставши до лінії, відвів руку і довго примірявся, лаштуючись до уявного кидка. Подвірʼя завертало праворуч і завершувалося футбольним майданчиком і гімнастичними приладами. Коли їм було по тринадцять, у футбол ганяли самі хлопчаки. Й ось дорослі дядьки та цьотки вели неіснуючий мʼяч, бігли вперед, обмотували одне одного, перехоплювали, пасували, тріумфували, забиваючи гол. Наостанок розкоркували шампанське.

Розійшлися якось зненацька, без затяжних прощавань. Наче вранці побачаться знову: пролунає дзвінок, і вони сидітимуть за партами, розклавши зошити та підручники. Залишилися тільки він і вона, чоловік та жінка. Простували вулицею, як тоді, лише цього разу ніяково, ніби час перетасувався, і тоді вони були дорослими, а тепер недорікуватими підлітками. І почалася не зима, а літо.

Він провів її до зупинки. Його супутниця відмовилася від таксі. Раптом йому запраглося, щоб автобус не приїздив якнайдовше. Щоб місце, на якому стояли, перетворилося на острівець серед неозорого океану, де лише вона і він.

Фари скупо вихоплювали в сльотавої ночі шлях. Сидів біля водія, прихилившись головою до одвірка. Сон останньої ночі поглинув його думки. Вкотре заходився перебирати недочитану книжку свого життя.

Поступово його огорнула дрімота, солодка, як тоді, коли приходить спізніло і триває недовго, не давши зʼясувати нічого ні про галявину, ні про силуети на ній, лише усміхнене хлопʼя простирало назустріч йому сповнені незбагненного світла руки.

Та вже за хвилю знову опинився на галявині, якою пересувалися такі самі білі постаті, наче маріонетки, проте хлопʼя поміж них не було. Виринаючи нізвідки, вони йшли парами та поодинці, і зникали за невидимими лаштунками.

Хлопʼя не зʼявлялося і не зʼявлялося. Тепер він жадав зустрічі, був готовий до неї. Автомобіль петляв, здираючись звивистою асфальтівкою, блискучою від вологи.

Свідомість балансувала на тонкій межі між дійсністю і маренням, як човен без веслувальника. Північ давно проминула.

Сніг кружляв та кружляв, надолужуючи згаяні дні і тижні. Брав мороз, а їм було гаряче, як літньої спеки.

Дівчина дзвінко засміялася і кинулася навтіки, а він, зачерпнувши пригорщу снігу, побіг за нею. Зненацька дівчина зупинилася, виклично обернувшись, прекрасна і розпашіла.

Обоє були так близько, що відчували дихання одне одного. Його губи наблизилися до її вуст, проте він так і не поцілував її. «Сьогодні ще ні. Завтра», — сказав собі.

Двері зачинилися, автобус відʼїхав, а він подався через зебру і далі, тротуарами, доріжками та стежками, безпричинно щасливий. Зараз він візьме сани і возитиме малюка, як щороку, коли випадав перший сніг. Малюк надто довго прочекав на цю мить — зима невибачно забарилася.

Ніщо не насторожило — ні як простував засніженою доріжкою, ні коли піднімався сходами, перестрибуючи через приступки.

Прочитав у згорьованих очах матері. В закамʼянілому погляді батька, вічно молодого та енергійного й ось враз невимовно постарілого.

Сани ще довго припадали порохами в заглибині між холодильником і коридорною шафою, ніхто не займав їх.

Тієї зими снігу насипало, як ніколи.

Водій скинув швидкість, звертаючи з траси на яскраво освітлений острівець автозаправної станції.

На паркінґу перед крамничкою куняли автомобілі, в одному спали чоловік і жінка. Жінка поклала голову чоловікові на плече. Чоловік продовжував тримати рукою кермо — він був далеко не молодий, і жінка також. Дублянка, якою накрилися, наполовину сповзла. Лобовим склом текли дощові струмки.

Докурив цигарку. О цій порі зʼїздили з траси — розімʼяти ноги і випити кави. О цій порі людину зборює сон, підступаючи скрадливо й нечутно. Дощ, що в горах перейшов замість снігу в туман, тепер знову подужчав.

Давнє почуття спалахнуло з новою силою. Зустріч випускників розбурхала його, і спізнілий шкільний вальс, і те, як прошкували вдвох до автобусної зупинки. Десь там, у глибині, під купою попелу всі ті роки жеврів недотлілий вогонь.

Зненацька поїздка в рідне місто, чекання на сніг, спогади й сон сплелися в нерозплутний клубок. Бусик мчав мокрою трасою, звихрюючи позаду хвіст.

Тієї миті, як побачив хлопʼя, його пронизало світло — спалахнуло і згасло, наче хтось увімкнув і вимкнув жарівку.

А дощ знай не вщухав, скрапував на тріснуте скло годинника, що зупинився за кілька секунд до четвертої. Ген попереду злива переходила в сніг, який лагідно застеляв землю білою ковдрою.