Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

виставленими у вітрині люльками, кисетами, мундштуками плакатний ковбой у шкіряних штанах, чоботах зі стесаними каблуками, розщіпненій на грудях сорочці і низько нацупленому капелюсі безжурно смалив мальборо. Барви безнадійно виблякли — на відміну від погляду, який не втратив викличної жевжикуватості.

Cобі залишав приблизно третину. Міг би заснувати курси ощадливості, але людині властиво жити на широку ногу — життя коротке, і вона прагне насолодитися ним, тож таких курсів ніхто не відвідував би.

З тієї третини оплачував комунальні послуги і власні потреби — настільки несуттєві, що до початку нової поїздки завжди щось залишалося. Інших дві третини сортував на стосики, мовби лаштувався до гри. Щось зʼявлялося в його погляді, якийсь відблиск азарту, ніби зараз візьме і зробить ставку. Наче поведений, як кохаються у поштових марках, мініатюрних автомобілях, лискучих фігурках з ебенового дерева, перетасовував банкноти, котрі пошурані, котрі новісінькі, ще хрусткі.

Загорнувши кожний стосик в газетний аркуш, згрібав усе і вирушав у свою найвідповідальнішу, вигадану ним самим подорож: тисячократ ближчу, ніж поїздки на заробітки, та якоюсь мірою він ішов до неї багато років. Туди, куди їх привозив, заощаджених коштів вистачило б на невеличкий маєток.

Зупинки були прапорцями на дистанції, відлічуючи останні відтинки до фінішу. Проклав би цей шлях навпомацки, так добре знав його за ці роки. О цій порі в цьому керунку, в якому життя нишкло так само швидко, як у кварталі, де винаймав комірчину, ніхто не йшов. П’ять прогонів, відтак праворуч до першого перехрестя, потім ще раз праворуч. Наче в грі.

З наближенням неон, яким ясніли назустріч зупинки, мов зірки на шляху галактичної подорожі, набував обрисів. Реклама мовби заповзялася переконати його, як вдаються до повторних спроб, коли не вийшло з першого разу.

Він ніколи не був у Парижі і Лісабоні, та будь-якої миті міг сісти і поїхати. Думка спалахнула, мов іскра з недопалка, зараз же й згаснувши. Нітрохи не баглося кудись вирушати: наставала пора і вертався додому — туди, звідки прибув.

На нього чекало завдання, яке виконає, як усі попередні рази, не відкладаючи в довгу шухляду, щоправда, цього разу не на жарт забарився. Поставить, переступивши поріг, валізу і навіть не роздягатиметься, як завше, щоби перепочити, поринувши в короткий міцний сон, після якого місто, звідки приїхав, здавалося намареним, і його праця на будівництві, і річка, тиха та повновода, певна власної величі. Ніби нікуди й не вирушав. Наче подорож — парафраза глибокого сновидіння.

Сплачував борг, дарма що нічого нікому не завинив: ні копійки. Людина залишає по собі гору сміття — сотні зайвих абищиць, за які тримається, як каліка за кульбу. Після нього залишиться небагато. Коли йому виповнилося шістнадцять, взяв у дорогу лише годинник. Речі здатні викликати привʼязаність й аберації памʼяті. Годинник показував час.

Садиба перебувала в страхітливому стані, ніби в ній давно вже ніхто не мешкав, проте це була саме та адреса. Дощ, протікаючи крізь дах, понищив балкон і частину фасаду — ще трохи, і руйнація стала би незворотною.

На поіржавілій брамі, що закривала вхід на подвірʼя, висіла прикріплена дротиками до металевих прутів скринька. Її завиграшки міг відвʼязати будь-хто, якби захотів, проте навряд щоби хтось наважився обкрадати тих, в яких усе вкрадено. Простір заріс, лише лава напроти входу і бетонні піали обабіч, з яких боязко виглядали миршаві квіти, вказували, що тут хтось жив. Майданчик у глибині подвірʼя, на якому ніхто не бавився, справляв враження химерної неприторенності. За спинку лави була зачеплена сітка з мʼячами та забавками, жалюгідним і не першого блиску скарбом; кілька мʼячів здулося, решта були добряче пошурані. Дитячий автомобіль без передніх коліс вперся поруч у бордюр.

Незадовго до Миколая хтось почепив у вестибюлі будівлі, де чоловік працював, оголошення з адресою сиротинця і доброчинним рахунком. Оголошення висіло ще й тоді, як свято Миколая опинилося позаду, а небавом проминуло й Різдво; ніхто не знімав його.

Піднявши дашок, витрусив вміст свого гаманця, а невдовзі приніс перший привезений з-за кордону заробіток. Вкинувши в скриньку для пожертв, натиснув дзвінок, а тоді відступив так, щоб його не помітили, і став чекати. Спливло чимало хвилин, заки на ґанку зʼявилася жінка. Нікого не побачивши, вона ладна була вже зайти назад, як щось зупинило її, спонукавши пошкандибати до хвіртки. Щось безнадійне було в її важкій опецькуватій фігурі. Добувши банкноти, жінка злякалася, наче з нею втнули не надто дотепний жарт. Коли вона врешті зникла в будинку, чоловік докурив цигарку і вийшов зі сховку. Щороку, коли натискатиме на дзвінок, на ґанку зʼявлятиметься ця сама ядушна постать і так само чапатиме до хвіртки, тягнучи ногу і раз у раз зупиняючись відсапатися.

Ішов повз мури, брами, поодинокі автомобілі, що дрімали край шляху. Біля порогу однієї з камʼяниць стояли кілька картонних коробок з книжками, відеофільмами, побувалим в ужитку канцелярським приладдям і настільною лампою із зеленим, мов літня трава, абажуром. Згорблена, покладена зверху на файли, тримачі і скріплювачі, вона нагадувала скулену істоту. Речі, які ще кілька годин тому комусь належали, можна було вільно брати.

Від пересиченого вологою повітря картон починав мʼякнути. Той, хто виставив коробки надвір, більше не потребував їх. Мабуть, невідомець уже зʼїхав з адреси, покинув місто і перетинав кордон, звільнившись від усього, що надбав у цьому місті, віддавши минуле минулому, наче кесареві кесареве. Якоїсь миті чоловік теж почав усе з чистого аркуша.

На іншій коробці лежала розгорнена «Книга рекордів Ґіннесса». Хтось докладав зусиль, встановлюючи їх, аби тільки потрапити на її шпальти, а хтось опинився там, зовсім того не прагнувши. Світлини, яким було заледве кілька років, здавалися безнадійно застарілими. Це стосувалося й багатьох рекордів, про які повідомлялося. Щось двозначне було в тому, як завмер на розгорнених сторінках час.

Коробки перенесли його на рік назад. Тоді його увагу привернула прямокутна дошка з пришпиленими фотографіями, між ними — кілька поштівок. Можливо, котрась зображала Париж чи Лісабон. Зі світлин усміхалися хлопець і дівчина. На дошці з коркового дерева було ще чимало вільного простору.

Долі громадилися інші речі, складені в такі, як ці, картонні коробки, щоправда, їх не роздаровували. Кухонне начиння заповнювало пластиковий кошик бузкового кольору — дешевий світлий посуд, і лише карафка для молока до кави мала екзотичний блакитний візерунок на білому тлі, наче її привезли з котроїсь подорожі, закарбованої на зображеннях; плюс баняки та недорога кавоварка з кавником і пакунком одноразових фільтрів.

Чоловік здалеку впізнав хлопця і дівчину. Автівка, в яку вантажили речі, чекала кілька десятків метрів вище вулицею, старенький форд, та це не мало жодного значення. Ніщо не