Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

руде волосся, що падало їй на обличчя. Виглядала кепсько. Темні кола під очима, ніс розпухнув від сліз. Вона дуже схудла, відколи я бачив її востаннє. І що значно гірше, очі її були пусті та безживні, й це мене по-справжньому налякало. Вираз цих очей мені не сподобався. Та й загалом вона була не дуже... але це легко міг підправити хороший сон та трохи сонця. Однак порожні очі — це вже було серйозно: я бачив такі очі у французьких дівчат після багатоденних бомбардувань або коли ми витягали їх із рук чергового ганса[26]. Саме таким був тепер вираз Неттиного обличчя.

— Я вбила його, — спокійно повторила вона.

Віскі надало їй трохи мужності — чого я й добивався.

— Я почула якийсь звук і прокралася сюди. Було темно, і хтось пересувався кімнатою. Тож я його і вдарила.

Вона зіщулилась і затулила обличчя руками.

— Тоді увімкнула світло... думала, що то Пітер Френч.

Я слухав, затиснувши сигарету в зубах. Уважно слухав.

— Так не піде, Нетто, — сказав я, поклавши руку їй на коліно. — Почнімо з початку. Забудь на мить про того чолов’ягу. Почни з самого початку.

Вона стиснула руки в кулаки, але погляду не підвела.

— Я не можу ще раз через це пройти. Просто не можу.

— Однак мусиш. Ну ж бо, Нетто! Якщо я маю намір тобі допомогти, то повинен знати, наскільки все погано. Тож почни з самого початку.

— Ні! — вона скочила на ноги, перекинувши склянку з віскі, яку примостила на ліжко. — Відпусти мене! Я не можу перебувати тут із ним! Ти мусиш мене звідси випустити!

Я схопив її за зап’ястя, струсонув і посадив із собою поруч.

— Стули пельку! — люто гаркнув я. — Ти не підеш звідси, допоки все мені не розкажеш. Ти усвідомлюєш, про що мене просиш? Ти хочеш, щоби я власноруч засунув собі голову в петлю!

Вона смикнулася, намагаючись вивільнитися, однак я міцно тримав її.

— Не зроблю цього нізащо у світі, — сказав я, — допоки не упевнюся, що воно варте того. Що ж стосується тебе, то якщо хочеш, аби я тобі допоміг, сядь та розкажи мені все — і то швидко.

Вона враз якось обм’якла. Дихання судомно виривалося з її грудей.

— Послухай-но, Нетто! — терпляче почав пояснювати я. — Той бідолаха працював на мене. Можливо, ти й не хотіла його вбивати, але, так чи інакше, ти його вбила, й ні ти, ні я не можемо повернути його до життя. Мені він подобався, тому мені дуже прикро. І він був тямущий. Якби то була не ти, а хтось інший, я би негайно викликав поліцію. Але я не забув, ким ти була для мене колись. Я багато чим завдячую тобі, але не зможу допомогти, поки не знатиму все. Тож розслабся і розповідай. Розкажи мені все з початку.

— Що ти хочеш знати? — заламуючи руки, простогнала вона. — Невже ти не розумієш, Стіве, що чим довше ми тут залишатимемося, тим гірше для нас. Вони знайдуть нас... тобто мене.

— Хто була та дівчина у тебе в квартирі? Та, котра померла? — запитав я, вирішивши ставити їй прямі запитання, аби швидше докопатись до істини.

Вона здригнулася.

— Анна, моя сестра.

— Що за чоловік був із нею?

Вона глянула на мене.

— Звідкіля ти це знаєш?

Я узяв Нетту двома пальцями за підборіддя і зазирнув їй в очі. Вона не зморгнула.

— Облиш свої хитрощі, — сказав я. — Відповідай на моє питання: хто був той чоловік із нею?

— Пітер Френч.

— Ким він був для неї?

— Коханцем.

— А тобі він хто?

— Ніхто.

— Справді?

— Так.

— Він же її і вбив, чи не так?

Нетта поблідла, закусила нижню губу, однак усе ж відповіла:

— Так.

Я відкинувся на спинку дивана і витер рукою спітніле чоло.

— Чому?

— Вона дізналася, що це він убив Джорджа Джейкобі.

— Як?

Вона хитнула головою.

— Вона не встигла мені це сказати.

— Френча не раз бачили разом з тобою. Як ти це поясниш?

— Він намагався вийти на слід Анни. І вважав, що якщо буде поруч зі мною, то я приведу його до неї.

— А де вона була?

— Переховувалася. Дізналася, що він і Джейкобі були причетні до викрадення коштовностей Алленбі і що пізніше Френч убив Джейкобі. Вона була налякана, тому й ховалася.

— І Френч таки її знайшов?

Нетта кивнула.

— Він знайшов її в нічному клубі. Вона була п’яна в дим. Анна постійно напивалася. Френч знав це і боявся, що вона колись-таки вибовкає таємницю. Тож він привіз її до мене.

— Чому?

Нетта знову заломила руки.

— Він хотів побалакати з нею, щоб з’ясувати, як багато їй було відомо. Нічний клуб зовсім близько від мого дому, а часу в нього було мало.

— Коли вони приїхали?

— Близько першої, і я вже спала. Я бачила, що Анна страшенно налякана, хоча й напідпитку. Їй вдалося шепнути мені, що Френч хоче її вбити, і щоб я ані на хвильку не спускала з неї очей.

Нетта затулила обличчя руками.

— Я й досі чую її голос.

Я налив їй нову порцію віскі та змусив випити.

— Продовжуй, — сказав. — І що було потім?

— Я не знала, що мені робити. Хотіла піти одягнутися, проте Анна не відпускала мене, боячись залишитись із Френчем наодинці, а він не пускав її в мою кімнату. Щоби виграти час, я принесла віскі. Він підсипав нам щось у склянки, і я вмить вирубалася, тож не мала часу застерегти Анну — це надто швидко подіяло. Я ще почула, як скрикнула Анна, і це було все.

— І тоді він убив її? — спокійно спитав я.

Вона знову кивнула, намагаючись стримати сльози.

— Я така налякана! Він те саме зробить зі мною!

— Заспокойся! Що було потім? Ну ж бо, Нетто, я хочу знати все. То що сталося потім?

— Невиразно пам’ятаю, що мене вдягли і мало не знесли сходами. Там саме стовбичив Джуліус Коул. Френч заговорив із ним, але я була надто одурманена, щоби розчути, що він сказав. Френч виштовхав мене з будинку. Нічне повітря допомогло мені прийти до тями, і я почала пручатися.